він подобається. Отому товстуну, що сидить на канапі. Але це не для мене. Я людина нормальна й люблю затишок. Бачиш оту крихітку, що в кутку? Як вона тобі?
– Чарівна.
– Хочеш її? Я нею поступлюсь, якщо ти залишишся, Ернсте.
Гребер замотав головою:
– Не можу.
– Ясно. Очевидно, підчепив щось незвичайне. Та не бентежся, Ернсте! Альфонс і сам парубок хоч куди. Ходімо на кухню виберемо тобі все, що треба, а потім вип’єш чарку за моє здоров’я. Згода?
– Згода!
У кухні стояла фрау Кляйнерт у білому фартусі.
– У нас є холодна закуска, Ернсте, – сказав Біндинг. – Тобі пощастило! Вибирай, що хочеш. Або краще зробіть йому самі, фрау Кляйнерт, пристойний пакунок на дорогу. А ми з ним поки що навідаємося в підвал.
У підвалі було повно усякої всячини.
– А тепер дозволь діяти Альфонсу, – сказав Біндинг, усміхаючись. – Ти не пошкодуєш. – Отже, спершу візьми консервований черепаховий суп. Справжній! Розігрій і їж. Це ще з Франції. Бери дві банки.
Гребер узяв. Альфонс шукав далі.
– Спаржа, голландська, дві банки. Можеш їсти холодною або розігріти. Ніякого тобі куховарського клопоту. А до неї оця празька шинка в банці. Це внесок Чехословаччини. – Він виліз на невеличку драбину. – Шматок голландського сиру й банка масла. Усе це не псується, і в цьому перевага консервів. А ось варення з персиків. Чи, може, дама любить із полуниць?
Гребер мовчки дивився на короткі ноги, що стояли перед його очима в начищених до блиску чоботях. За ними тьмяно поблискували ряди скляних і бляшаних банок. Він мимоволі згадав мізерні запаси Елізабет.
– Давай і те, й друге, – сказав він.
– Тут ти маєш цілковиту рацію, – засміявся Альфонс. – Нарешті ти знову став таким, яким був. Нічого сумувати, Ернсте! Так капут чи інак капут! Бери, що можеш, а гріхи нехай замолюють попи. Це мій девіз!
Він зліз із драбини і рушив у другий підвал, де були складені пляшки.
– Тут у нас пристойна колекція трофеїв. Наші вороги великі майстри робити всілякі напої. Що тобі хочеться? Горілки? Арманьяку? Є тут і польська сливовиця.
Гребер, власне, не мав наміру просити напої. У них ще лишився запас із «Германії». Але Біндинг мав рацію: трофеї це трофеї, і їх треба брати скрізь.
– Є тут і шампанське, – провадив далі Альфонс. – Я його не люблю. Але для кохання воно, кажуть, просто незамінне. Візьми пляшку. Хай допоможе тобі сьогодні ввечері. – Він зареготав. – Ти знаєш, яка моя улюблена горілка? Кминова! Хочеш вір, а хочеш ні! Стара, добра кминова горілка! Візьми з собою пляшечку і згадай про Альфонса, коли питимеш.
Він узяв усі пляшки під руку й рушив із ними на кухню.
– Зробіть два пакунки, фрау Кляйнерт. Один із закусками, другий – із пляшками. Перекладіть їх папером, щоб не побилися. І покладіть чверть фунта кави в зернах. Вистачить, Ернсте?
– Я думаю, як усе це донести!
Біндинг просяяв:
– Альфонс
