Елізабет задзвеніла.
– Де тут бомбосховище? – спитав Гребер у марабу.
– У нашому будинку.
– Воно не лише для гостей, що живуть у готелі?
– Ви також гість, пане. Бомбосховище чудове. Краще, ніж на фронті. У нас живуть високі чини.
– Гаразд. А як же зі шніцелями по-віденському?
– Їх ще не поставили на вогонь. Зараз я скасую замовлення. У бомбосховище я їх не зможу подати. Ви ж самі розумієте.
– Звичайно.
Гребер узяв із рук марабу пляшку і наповнив дві чарки. Одну подав Елізабет.
– Випий. Випий до дна.
Вона дохитала головою:
– Хіба нам не пора йти?
– У нас іще чимало часу. Це лише попередження. А може, нічого й не буде, як минулого разу. Випий усю чарку, Елізабет. Буде не так страшно.
– Я гадаю, пан має рацію, – підтакнув марабу. – Просто шкода пити таке вино поспіхом, але це особливий випадок.
Він був блідий і ледве усміхався.
– Пане, – звернувся він до Гребера. – Раніше ми зверталися до неба з молитвою. Тепер звертаємося з прокляттям. Ось до чого ми дожили.
Гребер кинув погляд на Елізабет.
– Пий! У нас ще багато часу. Можна ще спорожнити цілу пляшку.
Вона взяла чарку й неквапно вихилила до дна. У цьому її жесті відчувалася рішучість і заразом якесь відчайдушне марнотратство. Потім Елізабет поставила чарку на стіл і розсміялася.
– Паніку теж к бісу! – сказала вона. – Від неї пора відвикати. Бачиш, я аж тремчу.
– Ти не тремтиш. То в тобі тремтить життя. Це не має нічого спільного з хоробрістю. Хоробрий той, хто може себе захистити. Усе інше – хвалькуватість. Наше життя розважливіше, ніж ми, Елізабет.
– Гаразд. Налий іще.
– Моя дружина… – мовив марабу. – У нас хворий хлопчик. Туберкульоз. Йому одинадцять. Сховище у нас нікудишнє. Їй важко носити його туди. Вона дуже тендітна: п’ятдесят три кілограми. Зюдштрасе, двадцять дев’ять. Я не можу їй нічим допомогти. Я мушу лишатися тут.
Гребер узяв із сусіднього столика чарку, наповнив і простягнув кельнерові.
– Беріть! Випийте й ви! Є давнє солдатське правило: якщо нема ніякого виходу, треба спробувати хоча б не хвилюватись. Це вам допоможе?
– Казати легко…
– Правильно. Ми теж не бездушні статуї. Пийте до дна.
– Мені не можна – служба.
– Це особливий випадок. Ви самі так щойно сказали.
– Добре. – Кельнер озирнувся і взяв чарку. – Тоді дозвольте випити за ваше підвищення в чині!
– За що?
– За ваше підвищення в унтер-офіцери.
– Дякую. У вас гостре око.
Кельнер поставив чарку.
– Я не можу пити одним духом, пане. Та ще й таке вишукане вино. Навіть у цьому особливому випадку.
– Це робить вам честь. Візьміть чарку з собою.
– Дякую,
