пригорнулася до Гребера.
– Сприйматимемо все так, як воно виглядає, і не вникатимемо в його суть.
– Гаразд. – Гребер дістав із кишені шинелі Польманову книжку. – У нас немає змоги поїхати у весільну подорож, Елізабет. Але Польман дав мені ось це – альбом із краєвидами Швейцарії. Після війни ми поїдемо туди й усе надолужимо.
– Швейцарія… Країна, де вночі ще горить світло?
Гребер розкрив книжку.
– Тепер і в Швейцарії більше немає світла. Я чув про це в казармі. Ми поставили ультиматум, щоб вони маскували світло. Швейцарія повинна виконувати цей ультиматум.
– Чому?
– Ми нічого не мали проти, поки над нею літали тільки наші літаки. Але тепер над Швейцарією пролітають і літаки інших країн. З бомбами, на Німеччину. Коли видно освітлені міста, пілотам легше орієнтуватись. Ось чому.
– Отже, і цьому кінець.
– Так. Але ми з тобою знаємо принаймні одне: коли після війни приїдемо до Швейцарії, там усе буде точнісінько так, як у цій книжці. Якби в нас був альбом із краєвидами Італії, Франції чи Англії, то про них ми так не могли б сказати.
– Про Німеччину теж ні.
– Про Німеччину тепер теж ні.
Вони почали гортати книгу.
– Гори, – проказала Елізабет. – Хіба, крім гір, у Швейцарії нічого немає? Моря, тепла?
– Чому ж! Ось італійська Швейцарія.
– Локарно. Це тут була велика конференція на захист миру? Та, на якій ухвалили більше не розв’язувати воєн?
– Здається, тут.
– Недовго ця ухвала протрималась.
– Ні. Локарно ось тут. Поглянь: пальми, старі церкви. Це Лаго-Маджіорі. А ось тут острови, азалії, мімози, сонце… І мир.
– Так. А як це місце називається?
– Порто Ронко.
– Гаразд, – зітхнула Елізабет і знов лягла. – Треба його запам’ятати. Пізніше поїдемо туди. А тепер я більше не хочу подорожувати.
Гребер закрив книгу. Він подивився на мерехтливе срібло на деревах, потім обняв Елізабет за плечі. Він відчув її тіло й побачив траву, барвінок і ще якісь червоненькі квіточки з невеличкими ніжними листочками, які ставали все більші й більші, аж поки заступили все довкола, і його очі заплющились.
Вітер наче вмер. Почало швидко темніти. Десь далеко почувся гуркіт. «Артилерія, – подумав Гребер у напівсні. – Але звідки? Де я? Де фронт? – Він відчув поруч Елізабет і заспокоївся. – Де тут можуть бути артилерійські позиції? Очевидно, це навчальні стрільби».
Елізабет поворухнулася.
– Де вони? – промимрила вона. – Уже бомблять чи полетіли далі?
– Це не літаки.
Гуркіт не стихав. Гребер устав і прислухався.
– Це не бомби, не артилерія і не літаки, Елізабет, – сказав він. – Це гроза.
– А чи не зарано ще для грози?
– Для неї законів не існує.
Нарешті
