чоловік!
Господар будинку не відразу відтанув. Але мало-помалу пожвавішав і він. Невдоволено оглянувши великий стіл, на якому стояли кльоші з печивом, кавові та чайні горнятка та дві карафки самогонки, Ґабріель схопився:
– Друзі мої! Нам із вами треба випити чогось трохи кращого!
І пішов із Христофором і Мисаком у льох за вином.
Аветіс-молодший напхав винний льох винами найкращих сортів і найкращого розливу. Відав ними управитель маєтку Христофор. Однак вина Муса-Дага недовго зберігали свою міцність. Можливо, тому, що зберігалися не в діжках, згідно зі старовинним звичаєм, а у великих запечатаних глиняних глечиках. Це був хмільний напій, кольору червоного золота, схожий на вина, виготовлені у Ксарі, в Лівані.
Коли келихи були наповнені, Багратян підвівся і виголосив тост. Слова пролунали туманно та похмуро, як і все, що він сьогодні казав:
– Так, це чудово, що ми сидимо тут усі разом і радіємо життю. Хтозна, чи зустрінемося так само безтурботно знову, вдруге чи втретє? Але нехай не затьмарюють сумні думки ці години, бо яке в цьому пуття?
Свій тост, точніше, завуальоване застереження Багратян виголосив вірменською мовою. Жульєтта простягнула до нього свій келих:
– Я тебе добре зрозуміла, кожне твоє слово… Але звідки така журба, любий?
– Просто я – поганий оратор, – почав виправдовуватися Ґабріель. – Кілька років тому мені написали в Париж, пропонуючи пост в «Дашнакцутюні». Я відмовився не тільки тому, що не хочу мати нічого спільного з політикою, але й тому, що не міг би сказати і двох слів перед великими зборами. Ні, народний вождь із мене не вийшов би.
– Рафаель Патканян[31], – уставив тут же аптекар, звернувшись до Жульєтти, – був одним із наших найбільших національних діячів, справжній натхненник народу і при цьому неймовірно поганий оратор. Затинався жахливіше, ніж молодий Демосфен. Але якраз це і надавало його словам особливої ваги. Колись я сам мав честь бути з ним знайомим і чути його в Єревані.
– Тож, на вашу думку, ніщо може перетворитися на щось, – сміючись, зуважив Багратян.
Міцне вино зробило свою справу. Німі повернули собі дар мови. І тільки вчитель Восканян наполегливо зберігав мовчанку, на це у нього були свої причини. Слуга Божий Нохудян, котрий не звик пити, відбивався від намагань дружини відібрати в нього келих.
– Жінко! Нині ж свято, чого ти?
Ґабріель відчинив вікно, щоб помилуватися ніччю, й озирнувся, за ним стояла Жульєтта.
– Ну як? Було дуже мило, еге ж? – прошепотіла вона. Чоловік обійняв дружину.
– І кому, як не тобі, я цим маю завдячувати? – Але з ніжними словами так погано в’язався його вимушений тон.
Після випитого вина гостям захотілося музики. Стали просити заспівати парубка, котрий належав до гуртка вчителів і був одним із «учнів» Грікора. Асаян, так звали цього тонкого,
