отримати точніше число. Ґабріель підтвердив, що бажає. Потім спитав, як справи з військовозобов’язаною молоддю. Це виявилося вже делікатнішим сюжетом. Писар навіть став косити оком, як його начальник, мухтар. Згідно з наказом про мобілізацію, сказав він, військовозобов’язаними визнаються всі чоловіки від двадцяти до тридцяти років, хоча за законом граничним призовним віком вважається двадцять сім років. У всій сільській окрузі під мобілізацію підпало близько двохсот чоловіків. З них рівно сто п’ятдесят внесли в скарбницю бедел – відкуп, у сумі, встановленій законом, а саме п’ятдесят фунтів з особи. Ефенді, правда, знає, що тутешні люди дуже ощадливі. Зазвичай батько родини починає збирати гроші на викуп синів від солдатчини з дня їхнього народження. Щоразу, як починається новий призов до армії, мухтар Йогонолука в супроводі місцевого жандарма збирає військовий податок і особисто відвозить його в антіохійський хюкюмет.
– Як же це, однак, виходить, – продовжував свій допит Ґабріель, – що з шести тисяч душ тільки двісті чоловіків придатні до військової служби?
Відповідь писаря не стала для Ґабріеля несподіванкою: ефенді треба взяти до уваги, що недолік міцних чоловіків є спадщиною минулого, наслідок неймовірного кровопускання, якому піддається вірменський народ принаймні раз на десять років.
Явна відмовка. Багратян сам бачив більше двохсот здорованів у селах. В тому-то й річ, що був ще один спосіб ухилитися від військової служби, не заплативши бедел повністю. І звісно ж, цей спосіб добре відомий рябому заптію Алі Назіфу. Відвідувач продовжував свої розпитування:
– Отже, п’ятдесят хлопців вирушили на огляд в Антак’ю. Що з ними сталося?
– Сорок взяли до війська.
– І в яких полках, на яких фронтах воюють ці сорок чоловіків?
Це щось незбагненне. Сім’ї тижнями, навіть місяцями не отримують ніяких звісток від своїх синів. Але ж турецька польова пошта відома своєю акуратністю. Вони, можливо, перебувають у казармах в Алеппо, де генерал Джемаль-паша заново формує свою армію.
– А чи не подейкує хто в селах, що вірменів хочуть зробити «іншаат табурі» – солдатами військово-будівельних батальйонів?
– Багато про що пліткують у селах, – ухильно зауважив писар.
Ґабріель розглядав маленьку етажерку біля стіни. «Список домовласників» стояв поруч із випуском «Кодексу законів Османської імперії» і тут же – іржаві поштові терези. Відвідувач раптом рвучко повернувся до співрозмовника:
– А як щодо дезертирів?
Допитуваний сільський писар із таємничим виглядом підійшов до дверей, відчинив їх, потім, так само дотримуючись конспірації, зачинив:
– Певна річ, і тут, як і скрізь, є дезертири. З чого б вірменам не дезертирувати, якщо самі турки подають приклад? Скільки дезертирів? П’ятнадцять-двадцять. Ось так! За ними навіть полювали. Кілька днів тому. Патруль, який
