зарослим щетиною обличчям був у довгому сірому люстриновому костюмі, які зазвичай носять тутешні протестантські священики. Його м’який солом’яний бриль скотився на сходи. Краї дуже пошарпаних штанів звисали френзлями. Подерті черевики, товстий шар пилу на обличчі й одязі свідчили про те, що чоловікові довелося багато днів іти пішки. Жінки також були в європейських сукнях і, можна було здогадатися, – колись навіть витончених. Та, що сиділа, притулившись до священика, – без сумніву, його дружина – не в змозі, мабуть, подолати нудоту або серцевий напад, раптово відкинулася назад і вдарилася б потилицею об сходи, якби чоловік не підхопив її. (Так ця група прибульців уперше вийшла із заціпеніння.) Друга жінка – ще зовсім юна – не втратила своєї привабливості навіть у цьому стані. Очі її на безкровному схудлому личку палали гарячковим блиском, напіввідкритий рот жадібно хапав повітря. Її, либонь, мучив біль чи то від рани, чи від перелому, бо ліва рука дівчини безсило звисала на бандажі. І нарешті, дівчинка – субтильне, схоже на горобця створіння в смугастому халаті, в яких ходять діти в сиротинцях. Вона гидливо підбирала босі ноги, боячись ними чогось торкнутися. «Так підбирає лапи хворий звір», – подумав Ґабріель. Бідні дитячі ноги спухли, були в чорно-синіх синцях, у відкритих ранах. Цілий і неушкоджений і в повному здоров’ї був, мабуть, лише танцюрист із соняшником.
Через майдан до церкви біг літній чоловік. Його, либонь, викликали з роботи, бо він навіть не встиг зняти синій робочий фартух. Стефан упізнав майстра Товмасяна, котрий керував ремонтними роботами на їхній віллі. З цікавості хлопчик часто навідувався до майстрів на роботі, і тоді Товмасян із гордістю розповідав йому про свого сина Арама, видатного чоловіка в Зейтуні, тамтешнього священика і директора притулку для сиріт. «Той, хто на сходах, мабуть, і є його син», – здогадався Багратян-молодший.
Старий Товмасян із безмовним запитанням простяг руки до втомлених мандрівників. Пастор Арам насилу відвів порожній погляд від якоїсь невидимої далечіні, з удаваною легкістю зістрибнув і спробував бадьоро усміхнутися, ніби нічого особливого й не сталося. Встали зі своїх місць і жінки, їм також це коштувало великих зусиль. Молодшій заважала зламана рука, а дружина священика була вагітна. І тільки дівчинка в смугастому халаті залишилася сидіти, підозріло та пильно розглядаючи своїх товаришів по нещастю. З перших зойків, сумних запитань і відповідей нічого не можна було втямити. Але коли пастор Арам обійняв батька, той на мить втратив самовладання. Голова його схилилася на плече старого, почулося коротке схлипування, хрипкий видих муки. Це тривало не довше секунди, супутниці чоловіка мовчали. Але тут по натовпу пробіг електричний струм, він відгукнувся зітханням, стогонами та плачем. Тільки переслідувані, пригноблені народи – такі хороші провідники страждання. Біль одного поділяють усі. Тут, у церкві Йогонолука, триста дітей одного народу були охоплені єдиним, спільним горем, про причини якого вони ще не встигли дізнатися.
Навіть
