якщо онук Аветіса Багратяна – вільнодумець і підніме його на глум? Але Ґабріель, важко дихаючи, міряв кроками кімнату. І раптом із усієї сили ляснув долонею по стіні, так що посипалася штукатурка.
– Моліться, Тер-Айказуне!
І тим же командирським тоном:
– Моліться! Але Богу іноді треба й допомогти!
Перша «подія», внаслідок якої таємне стало для Йогонолука явним, сталася того ж дня. В п’ятницю. Теплого похмурого квітневого дня. На прохання Стефана Ґабріель наказав поставити в парку кілька простих гімнастичних снарядів. Хлопчик був дуже спритний у всіх фізичних вправах і до того ж вельми честолюбний. Іноді в спортивних іграх брав участь і батько. Але улюбленим їхнім заняттям була стрілянина в ціль. Жульєтта, природно, удостоювала своєю увагою тільки крокет.
Сьогодні Ґабріель, Авакян і Стефан відразу ж після обіду, за яким Ґабріель не промовив ні слова, вирушили в тир, розташований за огорожею вілли, в лісистому передгір’ї. Там за розпорядженням Багратяна у невеликій балці вирубали весь підлісок. Під високим дубом поставили лежак, із якого можна було брати на приціл мішень, прибиту до стовбура дерева на іншому кінці галявини. Багратян-молодший залишив братові у спадок цілий арсенал зброї: вісім мисливських рушниць різного калібру, дві гвинтівки системи «Маузер» і силу-силенну боєприпасів.
Ґабріель стріляв непогано, але цього разу з п’яти пострілів у нього трапилося тільки одне повноцінне влучання. Авакян був короткозорий і відмовився стріляти, щоб не випробовувати свій авторитет вихователя. Зате його вихованця довелося визнати чемпіоном стрільби в ціль: з десяти пострілів, зроблених із найменшого карабіна, шість потрапили в гральну карту, прикріплену в центрі мішені, і чотири – в фігуру, зображену на карті. Перемога над батьком дивовижно надихнула Стефана. Тримати в руках зброю, відкривати затвор, заганяти в люфу патрони, цілитися, чути звук пострілу, відчувати в плечі віддачу, – весь цей військовий ритуал приваблює і п’янить кожного підлітка! Стефан, захоплений цією мужньою грою, грався б у неї до вечора, якби батько не махнув раптом рукою:
– Годі!
У цю мить на Ґабріеля найшло щось незрозуміле, такого він за собою не пам’ятав, якесь завмирання. Сухий язик немов набряк у роті. Похололи руки та ноги. Кров відлила від голови. Але все це були тільки зовнішні ознаки чогось, що відбувалося в осередді самого життя. «Мені зовсім не стало погано, – мізкував він після того, як із хвилину перечекав, намагаючись збагнути, що з ним таке. – Ні, мені не те щоб погано, просто хочеться втекти від себе, скинути шкуру». І він одразу ж відчув шалене бажання бігти, бігти звідси – байдуже куди.
– Підемо, Стефане, погуляємо трохи, – вирішив батько.
Ґабріель боявся залишитися наодинці, – його тягнуло йти не озираючись усе далі і далі, йти швидким, частим кроком до того часу, поки не опиниться за межами світу.
Авакян поніс зброю в будинок.
Батько і син вийшли з парку і спустилися на дорогу до Йогонолука. Село було приблизно
