відмінності у віросповіданні не відігравали якоїсь реальної ролі, бо народ постійно перебував у загрозливому становищі і головне місце духовного наставника – а Тер-Айказун був ним у повному розумінні цього слова – не викликало ні критики, ні нарікань.
Старий паламар припровадив Ґабріеля в кабінет вардапета. Порожня кімната, підлога встелена великим килимом. І тільки біля вікна – маленький письмовий столик, поруч, для відвідувача, очеретяне крісло з просидженим сидінням.
Тер-Айказун устав з-за письмового столу і ступив назустріч Багратяну. Йому було сорок вісім років максимум, але в бороді чоловіка двома широкими білими пасмами вже проступала сивина. Великі очі владики (очі у вірменів майже завжди великі, розширені від жаху очі на обличчях із печаттю тисячолітньої скорботи) відображали дві суперечливі властивості: відчуженість від світу і рішучість людини, котра пізнала світ. Вардапет був у чорній рясі, в насунутому на чоло гострому клобуці. Він раз по раз ховав руки в широкі рукави одежі, немов його морозило від холоду цього теплого весняного дня. Гість обережно сів у ненадійне очеретяне кріселко.
– Дуже шкодую, ваша святосте, що жодного разу не мав можливості вітати вас у своїй оселі.
Вардапет опустив очі та розвів руками:
– Шкодую про це ще більше, пане Багратян. Але недільний вечір – єдиний вільний вечір, який ми можемо мати у своєму розпорядженні.
Ґабріель оглянув кімнату. Він думав, що побачить у цій церковній канцелярії теки та фоліанти. Нічого схожого. Лише на письмовому столі лежало кілька папірців.
– На ваші плечі лягає чималий тягар. Уявляю собі, як вам.
Тер-Айказун цього не заперечував:
– Найбільше сил і часу забирають далекі відстані. Я в такому ж становищі, як і доктор Алтуні. Адже наші співвітчизники в Ель-Ескелі і в горах, в Арзусі, також вимагають опіки.
– Так, така далечінь, – дещо неуважно відзначив Ґабріель, – ну, тоді я цілком можу уявити собі, що у вас немає ні часу, ні бажання бувати в товаристві.
Тер-Айказун глянув на гостя з таким виглядом, ніби його неправильно зрозуміли.
– Ні, ні! Я ціную надану честь і прийду до вас, пане Багратян, щойно настане певне полегшення…
Він не закінчив – уникав, мабуть, уточнювати слово «полегшення».
– Те, що ви збираєте у себе наших людей, гідне всілякої похвали. Вони багато чого тут позбавлені.
Ґабріель спробував перехопити погляд вардапета.
– А ви не думаєте, святий отче, що зараз не дуже слушний час для світських розваг?
Швидкий, дуже уважний погляд.
– Навпаки, ефенді! Саме зараз час бувати людям разом.
Ґабріель не одразу відповів на ці дивно багатозначні слова. Минула добра хвилина, поки він не зауважив, начебто мимоволі:
– Інколи просто дивуєшся тому, як безтурботно тече тут життя і
