населенням. Ця всесвітньо відома тактика всіх держав, де так звана панівна нація безроздільно панує над національними меншинами. У Туреччині таке чинилося особливо брутально, бо османи, хизуючись своїм «шляхетним походженням», не мали навіть чисельної переваги над іншими націями – міллетами. Тільки такі люди, як Багратян, котрі жили в Парижі або в інших європейських столицях, могли в своєму ідеалізмі сподіватися до весни цього року, що можна примирити суперечності, знищити расову ворожнечу, домогтися справедливості під молодотурецьким прапором. Ґабріель знав чимало адвокатів і журналістів, котрі зайняли високі посади після революції. Коли готувалася змова, він у монмартрських кафе проводив із ними в суперечках цілі ночі. Присяги вічної вірності чергувалися з взаємними зізнаннями в месіанській ролі турецького та вірменського народів. В ім’я оновленої вітчизни (з якою він мав дуже мало спільного) Багратян, тоді вже одружений чоловік, вступив до Військової академії та пішов на війну, що здогадалися зробити лише зовсім небагато турецьких патріотів у Парижі. А зараз? Він подумки бачив перед собою їхні обличчя, і спогад ще живого, не втраченого тепла, запитував: «Як? Мої старі друзі – відтепер мої смертельні вороги?»
Жорстоку відповідь на це дали події в Зейтуні.
Уявіть собі високу в балках гору, увінчану природною цитаделлю, в неї ніби врізані соти старого міста. Неприступна, пихата піраміда нагромаджених одна на одну вуличок, що обриваються тільки в новій частині міста, на рівнині.
Сіллю в оці був Зейтун для турецького націоналізму. Бо якщо є в світі священні місця та реліквії, які ваблять прочан і занурюють їх у побожне споглядання, то поряд із цим є й такі місця, які збуджують люту злість і ненависть фанатиків-шовіністів.
Причини такої ненависті до Зейтуна були цілком зрозумілі. По-перше, в цьому місті майже до кінця ХІХ століття існувало вільне самоврядування, такий порядок речей, який панівній нації нагадував про якийсь неприємний досвід, здобутий у старі часи. По-друге, в зейтунських вірменів збереглося споконвіку притаманне їм упродовж усієї їхньої історії прагнення до незалежності, що часом обертається зарозумілістю та пихою. Але не могли пробачити вірменам несподівану поведінку 1896 року. Вона залишилася незабутнім спогадом, постійним джерелом для ненависті турків.
Саме тоді «добрий» султан Абдул-Гамід сформував, серед інших добровольчих загонів, і «Гамід» – банди, завербовані з тимчасово випущених на свободу каторжників, розбійників і кочівників. Створення таких зграй мало лише одну мету: мати в своєму розпорядженні відчайдушних зарізяк, готових без докорів сумління спровокувати події, за допомогою яких султан сподівався заткнути пельки вірменському населенню, що вимагало реформ.
Ці добровольці усюди досить успішно впоралися зі своїм завданням, а ось у Зейтуні заробили по карку і поплатилися чималою кров’ю, замість того щоб влаштувати веселий і дуже прибутковий погром.
