метою якої було повалення існуючого державного ладу. А позаяк і при подальшому розслідуванні Чауш не дав ніяких свідчень про таємну антидержавну вірменську організацію, та й про дезертирів у Зейтуні також, то було наказано застосувати до нього бастонаду[37] вищого розряду. Після чого кровоточиві ноги облили їдкою кислотою. Впоратися з цим тілу дідугана вже було несила. Він помер за годину в невимовних муках. Під вікнами каземату грав турецький військовий оркестр. Грав, щоб заглушити барабанним боєм і вереском зурни волання катованого.
Але навіть мученицька смерть Назарета Чауша не спричинила потрібних провокаторам наслідків. У Зейтуні, як і раніше, нічого не відбувалося. Лише скорбота і глухий відчай народу набули майже відчутних форм. У темному гірському гнізді людськими душами заволоділа безпросвітна темрява.
Настав березень. І нарешті два інциденти дали уряду можливість здійснити свій задум. Першим став постріл із вікна. Постовий жандарм, котрий проходив повз оселю убитого Назарета Чауша в дільниці Єні Дюнія, був обстріляний саме з цього будинку. Жандарм відбувся легким пораненням. Каймакам замість того, щоб провести розслідування, оголосив, що в Зейтуні його життю загрожує небезпека, і, розіславши в усі кінці країни телеграми, переніс свою резиденцію в розташовану за містом казарму. Цей учинок також випливав із властивостей його натури, в якій дурна хитрість поєднувалася з боягузливою потребою захистити власну персону від неспокою. Заодно каймакам звелів спорядити загони «громадянської міліції» для захисту мусульманського населення, або, просто кажучи, наспіх завербованим хуліганам роздали за зразком і подобою абдулгамідівських банд маузерівські гвинтівки і зелені пов’язки на руку. Обурення з приводу такого непроханого захисту насамперед висловили самі турки, котрі жили в Зейтуні. Як порядні люди вони прийшли до каймакама і зажадали негайно скасувати наказ про охорону. Не допомогло. Влада була непохитною в своєму батьківському «піклуванні» про безпеку турецького населення.
Нарешті «громадянська міліція» дала відповідний привід і для другого інциденту, який і призвів до вибуху.
Маленький сквер у новій частині міста, який називається Ескі-Бостон, був улюбленим місцем прогулянок вірменських жінок і дівчат у післяобідній час. У тіні старих платанів, біля гарного фонтана стояли лавки. Діти гралися біля фонтана. Жінки на лавках розмовляли, займалися рукоділлям. Продавець шербету попихав свій візок сквериком.
Раптом у садок увірвалися найзапекліші покидьки з нових частин «громадянської міліції», напали на жінок, стали їх душити, зривати з них одіж, бо не менш сильним, ніж жага вбивати чоловіків «проклятої раси», було шалене бажання пізнати їхніх жінок, ці тендітні створіння з чуттєвими губами та дивним поглядом.
Повітря дзвеніло від жіночих зойків і дитячого плачу. Допомога прийшла миттєво. Виявляється, група чоловіків-вірменів, відчувши недобре, слідувала по п’ятах за «охоронцями порядку». Вірмени переважали турків числом і побили їх до напівсмерті, а потім, на свою біду, природно,
