нічого. Це було б державною зрадою. Але не бійся! Я – могила.
Але там, де тонкий підступ безсилий, на зміну йому приходить груба сила.
Певна річ, у Зейтуні і його безлюдних околицях були «елементи». Що довше тягнулася війна, то їх ставало більше. З марашських казарм тікали не лише вірмени, але й мусульмани. Як подейкували в казармах, ущелистий шпиль Ала-Каджі слугував надійним притулком для дезертирів будь-якого штибу. До цих дезертирів приєдналося кілька відчайдухів, з десяток мисливців-мародерів, котрі або в чомусь проштрафилися, або визнали для себе міське повітря шкідливим. Час від часу члени цієї темної спільноти з’являлися вночі в глухих закутках міста – запастися їжею або побачитися з рідними. Крім двох-трьох крадіжок, за місцевими звичаями нешкідливих, вони нікому не чинили зла і навіть намагалися не давати приводу для невдоволення.
Але якось у горах хтось побив погонича ослів, турка, причому зовсім не було доведено, що винні в цьому дезертири. Дехто з невірних навіть стверджував, ніби цей халамидник за бакшиш від уряду сам себе так старанно віддубасив. Але жарти вбік, хлопець і справді лежав, добряче покалічений, у вуличній канаві. Й отже, бажаний привід з’явився. Мюдіри та нижні чини ходили з непроникним виглядом, заптії тепер патрулювали по двоє, і Назарет Чауш цього разу отримав не запрошення від каймакама, а повістку з викликом.
Каймакам поскаржився, що підступи революціонерів набувають загрозливих розмірів. Його начальники, особливо мутесаріф Мараша, вимагають вжити рішучих заходів. Якщо він, каймакам, буде вагатися та зволікати, йому кінець. Тому чиновник твердо розраховує на допомогу свого приятеля Назарета Чауша, котрий має величезний вплив в окрузі.
– Це ж для мухтара – дрібна справа: в інтересах вірменського міллету видати владі кількох бунтівників і злочинців, із тих, хто ховається в околицях і мало не в самому місті.
І ось тут-то розумний чоловік і попався на гачок до дурня. Йому б сказати: «Ефенді! Я віддаю себе в повне розпорядження його ясновельможності мутесаріфа і твоє. Наказуй, що треба зробити». А він уперше схибив:
– Мені нічого не відомо про злочинців і революціонерів, ефенді.
– То ти не можеш мені назвати те місце, де ховається це бидло, що серед білого дня нападає на чесних людей, османських громадян?
– Оскільки я не ручкаюся із набродом, то і не знаю його місцеперебування.
– Шкода. Але найгірше, що ти в п’ятницю ввечері приймав у себе в будинку двох таких державних злочинців.
Назарет Чауш звів два понівечених подагрою пальці і присягнув, що це неправда. Але звучало це не дуже переконливо. І тут каймакама осінила думка, підказана не підступністю, а, скоріше, його інертною натурою:
– Знаєш що, мухтаре? У мене є прохання до тебе. Мені ця метушня з вами починає набридати. Я мирний чоловік, а не поліційна нишпорка. Зніми з мене цей тягар. Прошу тебе, їдь у Мараш, поспілкуйся з мутесаріфом сам. Ти – батько міста, він – відповідальна особа. Мій рапорт про те, що трапилося, – у нього під рукою. Удвох ви вже знайдете
