батарея стрельнула чотири рази, та якось безглуздо, і раптом під впливом якихось таємничих сил обстріл обителі припинився. Чи можливо, що такий нелюдяний вчинок був здійснений заради кількох мусульман, котрі перебували серед обложених? Але як би там було, а після цього потужне військо, розташувавшись на зайнятих позиціях проти жменьки дезертирів і захисників жіночої честі, перебувало в бездіяльності, займалися ж доблесні вояки тим, чим зазвичай на дозвіллі займаються солдати: задовольнялися з солдатського казана, поїли коней, курили і грали в карти.
Жителі Зейтуна небезпідставно побачили в цій гнітючій бездіяльності війська ознаки витонченого підступу. Охоплені смертельним страхом, вони послали до каймакама делегацію, яка просила, щоб доблесні вояки якнайскоріше позбавили населення клятих бунтівників. Населення не має з ними нічого спільного. Якщо ж хто з лиходіїв надумає сховатися в місті, жителі без зволікання видадуть такого владі. Каймакам висловив глибокий жаль із приводу того, що городяни так пізно взялися за розум. Відтепер усе вирішує військове командування. Каймакам більше не керує.
Делегати канючили, чи не вважатиме в такому разі каймакам можливим просити про заступництво його ясновельможність Джелал-бея? Якщо хтось може в ім’я загального добра знайти вихід зі скрутного становища, то саме цей гідний і доброзичливий чоловік.
Каймакам скривився. Він може тільки порадити не згадувати ім’я Джелал-бея. У мутесаріфа є зв’язки зовсім в інших колах. А в тих колах його ясновельможність валі Алеппо – людина, можна сказати, кінчена. Ось що буває, коли занадто поблажливо ставишся до вірменського міллету. Це каймакам знає і по собі.
Одного сонячного березневого ранку в місті поширилася страшна звістка: залишивши на місці двох померлих, котрих, однак, впізнати не вдалося, обложені вночі втекли і зуміли сховатися в горах. Ті із зейтунців, хто не вірив у дива, питали себе: як же це сотні обірванців, на диво помітним людям, вдалося пролізти крізь ланцюг чотирьох тисяч навчених солдатів і безслідно зникнути? Але хто ставив це запитання, либонь, знав і відповідь на нього.
І те, чого боялися, сталося опівдні того ж дня. Військовий комендант і каймакам поклали відповідальність за втечу заколотників на все населення міста. Зрадники-зейтунці якимось диявольським чином зуміли пробратися в текке і вивести обложених крізь кільце солодко сплячих солдатів і повз вартових.
Із Мараша у власному екіпажі негайно прибув сповіщений про цей злочин мутесаріф. Глашатаї та мюдіри з барабанним боєм обійшли все місто. За ними слідували численні кур’єри, скликаючи найстаріших і найіменитіших громадян Зейтуна на «нараду спільно з мутесаріфом і комендантом із приводу становища, що склалося».
Запрошені, п’ятдесят відомих у місті людей – лікарі, вчителі, священики, підприємці, великі торговці – не забарилися з’явитися у вказане місце, більшість навіть у робочому одязі. Лише дехто завбачливіший
