слабким не було її тіло, рятувала Іскую всемогутня пристосованість молодості. Вона навіть спробувала заспівати з дітьми славетну пісеньку, яку чула ще в Йогонолуку. Співали її зазвичай при зборі винограду та плодів. Іскуя ввела її в обіг зейтунської школи:
Минуть найгірші, чорні дні,
вони, немов зима, приходять і відходять.
Страждання нам не довіку дані,
ось і купці – приходять і відходять.
Але пастор Арам підбіг до дівчини та заборонив співати. Молодий священик проробляв шлях мало не втричі довший, ніж інші. Він з’являвся то біля передньої шеренги, то біля замикаючої, з незмінною гарбузової флягою через плече, з якої пригощав спраглих виноградною настоянкою. Він, як і Іскуя, випромінював бадьорість, жартував, залагоджував суперечки, намагався і в цьому становищі встановити такий триб життя, за якого на частку кожного випадало певне завдання. Так, наприклад, шевці взяли на себе обов’язок терміново лагодити взуття під час привалів, і таку допомогу надавали багато ремісників.
Товмасян був єдиним священиком серед вигнанців: усіх католицьких і григоріанських панотців викрали в перші два дні депортації. Тому пастор вважав своїм обов’язком піклуватися про душі всіх своїх побратимів. І щоб підтримати в них сили, він застосовував свою власну тактику. Нестерпна була тільки безцільність існування, він знав це по собі. Ось чому він весело й упевнено твердив:
– Завтра до вечора будемо в Мараші. А там усе зміниться, я впевнений. Імовірно, нас протримають там досить довго, поки не буде віддано наказ повернути нас додому. І ми повернемося, немає жодних сумнівів. Уряд у Стамбулі не може погодитися з тим, що тут відбувається. Врешті-решт, у нас є свої депутати і національний комітет. Консули також, певна річ, здіймуть галас. За два-три тижні все владнається. Найголовніше, щоб ми прийшли в Мараш здоровими, будьмо ж бадьорими та сильними.
Від таких промов ставало легше на душі навіть тим, хто за природою був песимістом, або ж був досить розумним, аби не вірити в непричетність центрального уряду. Схудлі обличчя світлішали. Чудесно перетворювала їх не тільки картина сприятливого майбутнього, але і визначеність: «Завтра ми будемо в Мараші».
Під час тривалого привалу виявилося, що молодий офіцер, котрий командував турецьким конвоєм, чудова людина. Коли солдати закінчили варити їжу, він із власної волі запропонував священику паку-термос для ешелону. Завдяки цьому з’явилася можливість готувати гарячу їжу для втомлених і виснажених. А оскільки передбачалося, що завтра вони прийдуть у Мараш, то й не берегли їстівні припаси. Попоївши, люди кілька годин ішли легко й упевнено. І пізніше, ввечері, коли розбили просто неба табір і напівпритомні від смертельної втоми мандрівники розтягнулися на ковдрах, від душі дякували Богові за те, що перший день пройшов майже гладко.
Неподалік від табору було велике село, називалося
