на неї тростиною і, посміхаючись, поманив до себе. Цей розбещений панок не вважав себе мисливцем за жінками, навпаки, він вважав себе визволителем, адже був готовий позбавити сумної долі одне з цих злощасних створінь, оселити у себе, в зразковій родині, в міському будинку під належною охороною. І як же він здивувався, коли ощасливлена цим вибором красуня не кинулася в його рятівні обійми, а з гучним вереском «Арам!» утекла. Візок рушив за втікачкою.
Ймовірно, ніякі доводи, за допомогою яких священик намагався рятувати сестру, не допомогли б, до того ж він припустився помилки: став доводити, що Іскую не можна перетворювати на служницю, позаяк вона здобула європейську освіту. Цим він не остудив благодійника, а лише розпалив. І тільки рішуче втручання начальника конвою поклало край суперечкам. Не довго думаючи, він розірвав папірець завзятого шукача наречених, сказавши, що тільки він, відповідальний за етап начальник конвою, має право вирішувати долю вигнанців. І якщо ефенді негайно не забереться звідси, то буде заарештований разом зі своїм яйлі. Для більшої переконливості офіцер стьобнув батогом одного з його коней. Ображений у своїх найкращих почуттях, гладкий благодійник помчав геть.
Від цієї пригоди Іскуя швидко очуняла. Все, що сталося, здалося їй фарсом, який не має до неї жодного стосунку. Згадуючи кумедні подробиці, вона заливалася сміхом. Незабаром, однак, у неї зникло бажання сміятися. Біда прийшла в другій половині дня, коли у дітей стали кровоточити стерті до крові ніжки. Дивна річ: біль дійшла до свідомості дітей не поступово, а раптово, й у всіх одразу. Звідусіль, розриваючи серця жінок, лунали стогони, плач і схлипування малюків. Але добросердий начальник в одному пункті був невблаганний. Він не дозволяв зупинятися та затримуватися, крім належних на шляху привалів. Командир отримав наказ до вечора доправити ввірений йому етап у Мараш. І хоча в інших питаннях часто чинив на власний розсуд, саме цей пункт наказу прагнув виконати точно. Забрав він це собі до голови з честолюбства, тож годі було й думати про привал, під час якого можна було б змастити хворі дитячі ніжки оливковою олією або застосувати інші болезаспокійливі засоби.
– Нічого не допоможе! Прийдете в Мараш, там і будете лікуватися. Вперед!
Доводилося нести декотрих дітей на руках. Робила це і слабенька Іскуя, поки її саму не спіткала важка біда. Брат неодноразово вмовляв сестру не залишатися весь час у кінці колони з дітьми. Це було найнебезпечніше місце, бо колону замикали конвоїри, котрі супроводжували етап, і будь-яка цікава голота, що збігалася із сіл. Але Іскуя вважала своїм обов’язком ні на мить не залишати дітей, тим більше що вони з кожною миттю слабшали і ледве переставляли ноги. Інші вихователі часто відлучалися, тоді як Іскуя залишалася сама і, пускаючи в хід все своє мистецтво, намагалася змусити дітей, котрі плачуть, рухатися вперед.
Через ці постійні прикрі затримки в колоні раз по раз виникав досить великий розрив між її основною частиною й ар’єргардом. Одного разу в таку мить, коли Іскуя з дітьми відстала
