style="font-size:15px;"> Вірменська громада в Алеппо славилася своїм багатством, і тому тутешні вірмени були черствішими та боягузливішими, ніж скромні жителі Айнтаба. Тутешнім вірменам було страшніше, ніж тамтешнім, – вони більше втрачали. І ще одна обставина: ледь священик згадував про Зейтун, то помічав, що вже сама назва цього зачумленого місця наганяє страх на його столичних одноплемінників. Очевидно, їм не хотілося мати офіційні взаємини з людьми, котрі були затавровані як злісні бунтівники. Поява зейтунського пастора серед них могла накликати неабиякі неприємності. Зараз, аби вціліти, потрібно проявляти надфанатичну відданість державі і не заводити сумнівних знайомств. Священику запропонували грошову допомогу – нічим більше зарадити вони йому не можуть. Той подякував і відмовився.
Часу було обмаль, і Араму довелося винайняти на стоянці одну з безлічі яйлі, що чекали клієнтів. Спочатку візник навідріз відмовився їх везти. До самого узбережжя, та ще й за Антіохію! Обурений такою дурницею він навіть схопився за феску. Потім після довгих клятв і запевнень – «іншалла!» й «алла Білір!»[40] – виторгував свою ціну і зажадав дві третини наперед, що і отримав. Утім, всі інші візники взяли б стільки ж, священик це знав.
Арам вибрав дорогу на Александретту, хоч це були манівці і доводилося для безпеки робити гак. Він сподівався, що через півтори доби безперервної їзди вони доберуться до рогачки на Антіохію, а через добу будуть уже вдома.
Але першого ж дня, перед самим заходом сонця кучер зліз із передка, похнюплено обстежив копита коней, колеса, осі й оголосив, що з нього досить: коні загнані, візок перевантажений, і він не годився возити по світу якихось там вірменів. Йому буцімто потрібно негайно ж повернутись назад, щоб ще завидна встигнути в Туронт, де у нього живуть родичі. Жодні благання не допомогли, не подіяла навіть досить суттєва надбавка плати за проїзд. Турок великодушно визнав, що свої гроші він отримав, а більше, мовляв, йому не треба. Він навіть готовий задарма довезти клієнтів до Туронта, де вони якнайкраще виспляться на справжніх ліжках, у розкішній оселі його родичів. Священик замахнувся було палицею і, мабуть, провчив би нахабу, якби Овсанна не схопила чоловіка за руку.
А кучер викинув з яйлі всі речі, натягнув віжки – і зник, залишивши п’ятьох змучених людей у цьому порожньому та безрадісному краю.
Вони ще годину йшли вперед в надії, що на горизонті з’явиться якесь село або хтось підвезе. Але куди не глянь – одна порожнеча: ні возів, ні комори, ні куреня, ні села. Ще одну ніч довелося спати просто неба, а тяглася вона довше за першу, бо ніхто її не передбачав.
У химерному світлі місяця вигин дороги зловісно поблискував, немов лезо шаблі. Подорожні влаштувалися подалі від битого шляху, просто на голій землі. Але матір усього сущого – земля – не приголубила вірменів. Знизу, крізь розстелені ковдри проступала волога, а над ними саваном звисало свербляче болотяне повітря, в якому співали свою
