цей перелік прикмет «злочинця», потім накинувся на свою жертву:
– Відбуваєш завтра останнім ешелоном у напрямку Мараш-Алеппо! Затямив?
– Я готовий.
– Я не питаю, чи готовий… Дружина й інші члени сім’ї йдуть із тобою. Ніякої поклажі, крім ручної, не маєте права брати з собою. У міру можливості вас будуть задовольняти хлібом по сто дирхемів[39] на день. Решту дозволяється купувати за гроші. Будь-яка самовільна відсутність у колоні карається комендантом ешелону, в разі повторного порушення – карається смертю. Користуватися транспортними засобами заборонено.
– Моя дружина чекає дитину, – тихо сказав Арам.
Це визнання, мабуть, втішило бінбаші.
– Раніше думати треба було.
Він знову зазирнув у свої папери.
– Вихованці сиротинця, оскільки це вірменські діти, звісно, також підлягають висилці. Їх треба точно в зазначений час і в повному складі доправити на місце. Так само як і весь службовий персонал сиротинця.
Пастор Арам несамохіть позадкував.
– Дозвольте спитати: під чию опіку потраплять ці сто невинних дітей? Дуже багато з них молодші десяти років і ніколи не брали участі в далеких походах. І дітям потрібне молоко.
– Ти, священику, тут не для того, щоб ставити запитання, а щоб слухати мої накази! – закричав бінбаші. – Ви вже тиждень перебуваєте в районі воєнних дій.
Якби пастор Арам злякався крику, розгубився, бінбаші, з висоти своєї вдоволеної величі, можливо, зробив би поблажку, дозволив би взяти кіз. Але слуга Божий у своєму спокійному завзятті продовжував:
– Тож я накажу приєднати до ешелону стадо кіз, що належать нашому сиротинцю, щоб діти отримували, як звикли, молоко.
– Ти, священику, будеш тримати свій зухвалий язик за зубами і коритися.
– Я, ефенді, буду надалі вважати вас відповідальним за долю притулку, бо він – недоторканна власність американських громадян, а вони перебувають під захистом американського посла.
Бінбаші не відразу віднайшов дар мови. Погроза, либонь, подіяла. Вельможі такого ґатунку швидко послаблюють тон, ледь на горизонті з’являються боги вищого рангу. Після тривалої, досить ганебної для бінбаші паузи він промовив:
– Чи знаєш ти, що я можу розчавити тебе, як павука? Варто дмухнути – і тебе наче й не було!
– А я не стану вам у цьому заважати, – відповів священик, і це було сказано всерйоз, бо в цю мить ним опанувала неймовірна жага смерті.
Коли Арама, Іскую й Овсанну питали, коли саме висилка була найстрашнішою, всі троє відповідали:
– Час перед відправкою нашої колони.
Це були хвилини, коли реальне нещастя і вполовину не відчувалося так гостро, як смертна знемога (таке буває уві сні), як початковий жах, що ожив у крові, яка тепер, мабуть, згадувала про глухі прачаси до осілості народу, до його
