також виселяли жителів із усіх міст і сіл, але якою б важкою була доля всіх, хто покидає рідні краї, ніщо не йде в порівняння з долею зейтунців. В Європі евакуйовані перебували під захистом своєї держави, їх вивозили з небезпечної для життя зони. Навіть у ворожій країні їм надавали допомогу та турботу. І люди не втрачали надії повернутися в рідні місця. У вірменів не було жодного просвіту: ні захисту, ні допомоги, ні надії. Вони потрапили не в руки ворога, який на основі взаємних інтересів мав дотримуватися міжнародного права. Вони потрапили в руки страшнішого, нічим не вгамованого ворога – в руки власної держави.
Декотрим людям сумно розлучатися навіть зі старим житлом, міняти його на нове. Адже залишаєш там шмат свого життя. Для кожного переїзд із рідного міста в інше, з країни, де минуло життя, в нову – означає крутий перелом. Навіть бувалому рецидивісту нелегко дається зворотний шлях до цюпи. Але бути безправнішими за злочинців! Адже злодій і той перебуває під захистом закону! В один день позбутися звичного місця проживання, роботи, всього, що створювалося роками наполегливої праці! Стати жертвою ненависті, бути викинутим на азійські манівці, волочитися тисячі миль по пилюці і камінню, по болотах! Знати, що ніколи більше не знайдеш людського притулку для ночівлі, ніколи більше не будеш їсти та пити за столом, у людських умовах! Але це ще нічого. Адже вони не мали і тієї несвободи, яку має каторжник! Належали до знедолених, оголошених поза законом, котрих будь-хто з перехожих може безкарно вбити. Вони жили, втиснуті в ледь повзуче стадо нещасних людей, перебували в кочовому концтаборі, де без дозволу заборонено навіть відправити природну нужду.
Хто посміє сказати, що зумів би виміряти ту навалу нещасть, яку винесли на собі зейтунці за тиждень, що минув між відправкою першого й останнього етапів?.. Арам Товмасян, молодий ще чоловік, був родом не із самого Зейтуна і тому міг на щось сподіватися, але й він за ці сім днів став схожим на тінь.
Преподобний Арам – всі звали його по імені – вже понад рік жив у Зейтуні, був там священиком при протестантській громаді і директором великого притулку для сиріт. Американські місіонери в Мараші вважали Арама своїм улюбленим учнем, покладали на нього великі надії. Цим і пояснюється те, чому йому довірили в тридцять років керувати таким великим закладом. Свого часу місіонери, давши стипендію, послали його на три роки в Женеву, той здобув там вищу освіту. Ось чому Арам вільно розмовляв французькою та пристойно – німецькою й англійською.
Створення сиротинця в Зейтуні було одним із найпрекрасніших заходів, яким марашські місіонери увінчали півстоліття своєї культурної діяльності. У просторих залах цієї оселі знайшли притулок більше сотні дітей. При притулку працювала школа, яку відвідували і діти, котрі жили в місті. Крім цього, сирітський будинок мав невелике підсобне господарство, що постачало його вихованців козячим молоком, городиною, фруктами й іншими продуктами харчування. Таким чином, керівництво сиротинцем вимагало
