бо вибір між султанською та царською імперіями був важкий, та врешті-решт і неможливий. Назарет погоджувався з афоризмом, який свого часу був популярним серед вірменів: «Краще фізична загибель у Туреччині, ніж духовна смерть у царській Росії». Третього шляху, здавалося, не було.
Таким чином, тактика щодо турецької влади була зумовлена завчасу. В очах зейтунців Чауш був утіленням справжнього вождя, тому і вдалося йому підпорядкувати їх залізній дисципліні. Якийсь час жодних інцидентів усупереч таємним задумам адміністрації не було. Кровожерлива військово-медична комісія визнала калік і хворих придатними до військової служби – нехай! Вони і оком не змигнули, пішли у військо. Каймакам запровадив незаконні побори та військові повинності – гаразд! Їм неухильно підпорядковувалися. Той же каймакам наказував із будь-якого нерозумного приводу врочисто святкувати перемогу та виходити на патріотичну демонстрацію. Без проблем! Люди виходили на вулицю, ревно радіючи, і під акомпанемент турецького військового оркестру співали всі належні гімни та переможні пісні.Таким трибом вдавалося уникнути «пригод». Але те, чого турки не домоглися засобами великої провокації, вони намагалися досягти всілякими дрібними прикрощами. Звідкілясь на базарі, в кав’ярнях і готелях, в усіх публічних місцях раптом разом з’явилися якісь прийшлі, але вельми товариські люди. Вони втручалися в розмови, долучалися до гри в карти та кості, проникали навіть у сімейні будинки й усюди гірко нарікали на нестерпне становище і на всезростаючий гніт. Те, чого домоглися ці шпигуни і зайди, не окупало навіть витрат на їхнє утримання. Й ось настала перша військова зима, а в Зейтуні – тиша і спокій, і нізвідки вивудити «подію», що терміново потрібна вищим інстанціям. Довелося самому каймакаму взяти на себе роль провокатора.
На щастя чи, точніше, на жаль для Назарета Чауша, в особі каймакама він мав справу з неповноцінним супротивником. Це не був кровожерливий тиран, а середній чиновник старого гарту, котрий, із одного боку, хотів жити спокійно, а з іншого – змушений був убезпечити себе в очах начальства.
До такого начальства насамперед належав мутесаріф Марашського санджака, в підпорядкуванні якого перебував Зейтун. Сам мутесаріф був напрочуд жорстоким чоловіком, непохитним іттіхатистом, готовим, навіть усупереч ліберальним наказам свого начальника, валі Алеппо Джелал-бея, нещадно втілювати рішення Енвера та Талаата про «прокляту расу». Мутесаріф засипав каймакама запитами, застереженнями, уїдливими звинуваченнями. Тому міський голова вирішив (набагато охочіше він жив би з вірменами в мирі!) сфабрикувати звинувачення хоча б проти одного поважного представника. Адже сама природа безбарвного чиновника така, що, оскільки власного характеру в нього немає, він стає відображенням начальства. Й ось каймакам став улещувати зейтунського війта, щодня запрошував його, обсипав знаками приязні і навіть пропонував вигідні угоди з державою. Чауш
