Господь симпатизує аутсайдерам (збірник). Сергій Жадан

      За потягом, у тумані,

      стояли фургони, циганський табір,

      що пустив коріння.

      Діти виганяли з трави диких котів,

      біжучи за ними сухою землею.

      Чоловіки сиділи під дверима фургонів,

      проводжали потяг із недовірою – мовляв,

      куди можна приїхати в такому тумані,

      коли корови щоранку приносять молоко,

      наче архангели добру звістку.

      Хтось із пасажирів розповів:

      – Іноді на них тут влаштовують облави.

      Передають у новинах: стільки-то

      осіб було затримано й відправлено

      на історичну батьківщину.

      – Це куди? – запитали в нього. – В Індію?

      – У Сваляву.

      У Сваляві на них чекають дванадцять баронів.

      Сидять собі за дубовим столом

      в центральному ресторані

      й слухають радіо, в якому крутять для

      них теплу музику. Офіціантки ходять

      довкола, мов чаплі, і діти ховаються під столом.

      Світло падає з високих немитих вікон,

      і голоси лунають на кухні – батьківщина

      для кожного з нас починається там,

      куди нас виганяють

      із райського саду.

      І ось ми з тобою перебираємо речі,

      готуючись до зими, і цей перехід

      від тепла до холоду

      додає злагодженості

      нашим з тобою сумнівам.

      Хай облава омине ваші фургони і захриплі пси

      не винюшать у повітрі ваші хатні гіркоти.

      Хай усі мисливці, послані поцілити ваші серця,

      виходять коров’ячими стежками

      на далекі передмістя. Бо все, з чим маєте

      справу, – духи й тварини в чорній траві.

      Заговорюєте до них, доторкаєтесь

      до невимовлених і неназваних

      спалахів вогню.

      Таких, як ви, загублених, завжди будуть

      боятися й оминати.

      Діти будуть зганяти з гнізд наполоханих птахів.

      Птахи, заспокоївшись, вертатимуться

      на власні гнізда.

      Так довго в дорозі,

      що розгублене ними між шпарок у палубі яблуневе

      насіння приживається в волозі й поросі.

      Дорога – це час, потрачений нами на розуміння

      своєї загубленості. Дерева виростають

      на кораблях, що рухаються ріками.

      І ось восени кораблі

      вгрузають у мул і стоять

      серед води і темряви.

      Що ти знаєш про дерева?

      Дерева пускають коріння

      в трюми й машинні відділення,

      добираються до присмеркових глибин

      і тих закутків, де сховано

      сухе зерно й запаси питної води.

      Що вони мають тепер робити

      на кораблях, які повільно йдуть на дно,

      обтяжені листям і гіллям?

      Коли будеш думати про дерева,

      думай про всіх, кого ти бачила в своєму житті,

      про довге коріння, яке пов’язує

      нас із життям. Коли будеш думати

      про зелені яблука,

      думай

Скачать книгу