тримай при собі свою віру,свою любов і свою упертість.
Спаситель – він не зважає на шкіру,
він зважає на солідарність і чесність.
Спаситель дбає про коріння й листя,
Спаситель рухає череди й хмари,
щоби ми з тобою не загубилися,
міняючи гостели й вуличні бари.
Він спиняє смарагдову кров у венах,
врівноважує всі виробничі тарифи,
і тютюн йому залягає в легенях
і росте собі, як коралові рифи.
І все є так, як повинно бути.
Все трапляється, і все буває.
І серце його нас щоранку будить,
підтримує, змучує,
убиває.
«І що це була за осінь, з утечами та кредитами…»
І що це була за осінь, з утечами та кредитами:
зупинки у різних норах і переїзди по тому,
дзвінки з чужих телефонів, що були настільки убитими,
аж помирали в руках від виснаження та перевтоми.
Але вона мовчки дивилася, наче дійсно втішалася
усім випадковим будинкам з дахами холодними.
І навіть коли можна було піти – вона залишалася,
і навіть коли можна було залишитись –
вона виходила.
На ніч вона читала мені церковні збірники,
оскільки ми й не мали тоді особливого вибору:
про всі ці дива святого Антонія,
які мені видавались спірними,
там, де він виходить на берег
і проповідує перед рибою,
розповідає рибам про те, що всіх нас об’єднує:
про чорний папір повітря,
на якому вже все написано,
про страх, який ми долаємо,
про сни, що стають об’ємними,
наповнюючись нашим диханням,
нашим голосом
і нашими рисами.
Розповідає про вітер під шкірою,
який робить нас витривалими,
про жіноче довге волосся, до якого прив’язуєшся,
про глибокі проточні водойми, в яких не варто рибалити,
аби не виловити птахів із рваними м’язами.
Стоїть і говорить рибам,
не маючи ні втоми, ні голоду,
про ненадійність тонких плавників,
якими вони тут рухають.
І риби слухають його,
вистромивши з води свої голови.
Задихаються, але слухають.
«Глибокі подвір’я, на яких уночі не чути нікого…»
Глибокі подвір’я, на яких уночі не чути нікого,
лише яблука падають в жорстку траву, пробиваючи листя.
Жінки у вересні чутливі, наче пальці сліпого,
наче в кожній із них ще один голос
прокинувся і оселився,
і озивається тепер до мене, і говорить зі мною,
пояснює мені речі – таємні та очевидні:
що навіть вода у вересні темною стає і мутною,
пам’ятаючи все, що з нею трапилося в липні;
що у вересні жіноче дихання гріє, ніби каміння,
прикладаєш його до горла, аби спинити застуду,
що в жінок
