хтось, хто не дасть нам спокою,видобуваючи з нашого тіла страх, мов коріння.
Вже близько осінь. І по церквах
стоїть мед співів і голосів.
Всіх християн поєднують зображення святих
подібні на портрети в родинному
фотоальбомі –
близьке й зрозуміле нам із дитинства світло
супроводжує
нас протягом життя,
найближчі великомученики – ті, що
виймали тобі скалки з дитячої долоні.
Які твої клопоти, жінко? Де твої чоловіки?
Зраджені й упокорені, гнівні та навісні,
вони промовляють твоє ім’я, ніби назву мікстури,
яка не полегшила їхніх страждань.
Місяці, що зростали та помирали за твоїм вікном –
хтось визбирував їх і складав докупи,
ніби осінню цибулю.
Але вона заперечує: місяці, що померли,
не можуть нічого навчити,
і згаслі зірки, мов очі філологів,
марно намагаються пробитись
крізь темряву світу.
Ні світла, ні пустки, ні вогнів на ріці,
жодного імені, яке би згадалося цієї ночі.
Любов – це вміння перебирати каміння в нічній воді.
Любов – це вміння дивитися, як усе народжується.
Як помирає.
Як народжується знову.
«Жінки, що живуть за рікою…»
Жінки, що живуть за рікою,
де мулистий ґрунт
і червоною цеглою мощені вулиці,
прокинувшись, ідуть на берег,
чекають, що вода принесе їм цього ранку –
випущене кимось із рук прання,
пущені за течією кошики з городиною
та немовлятами.
Вода складається з таємниць, потрібно
вважати, аби тебе не затягло до глибоких колодязів,
туди, де чекають примари з риб’ячими головами,
з ніжними хвостами – закохані й зраджені.
Якби існували мости,
якби можна було перебратися на той бік,
я б давно був уже там.
Як можна забути про тебе,
знаходячи сліди твоїх нігтів на передпліччі,
і як можна згадати твоє лице,
якщо ти завжди просила вимкнути світло?
На цих берегах, за цехами й котельнями, горять небеса,
і померлі дівчата в строкатих циганських спідницях
стоять у повітрі над дахами, зазираючи у комини,
співаючи в них, мов у старі лампові мікрофони.
Жінки, що живуть на іншому березі, –
їм ніхто не розповідає про молодих приблуд,
котрі щовечора ховаються в розлитому
яблуневому золоті, підглядаючи,
як вони скидають свої невагомі сукні й витягають
з волосся шпильки та отруєні гребені.
Хто потрапив сюди, буде щоденно
рибалити, закидаючи сіті серед туману,
аби класти їм до ніг червоні серця,
вириваючи їх із рибин,
мов тюльпани.
Якби лише можна було потрапити на той берег,
пройти повз холодну тінь електричної станції,
побачити
