завідувача відділу лишився зі старою рудувато-коричневою палітрою та картатими фіранками на високих вікнах. Там в оточенні своїх пекельних папок сидів за столом Джек Кроуфорд.
Стук – і Кроуфорд підвів погляд, зрадівши побаченому: у дверях кабінету стояла Кларіс Старлінг.
Кроуфорд усміхнувся й підвівся зі стільця. Він і Старлінг часто розмовляли стоячи – одна з негласних формальностей, яку вони виробили у своїх стосунках. Тиснути руки не було потреби.
– Я чула, ви приходили в лікарню, – сказала Старлінг. – Шкода, що розминулися.
– Я просто зрадів, що вас так швидко відпустили, – відповів він. – Розкажіть мені про вухо, як воно?
– Нічого, якщо вам до вподоби «цвітна капуста».[24] Кажуть, набряк швидко зійде.
Вухо прикривало волосся. Вона не запропонувала подивитися.
Нетривала мовчанка.
– Вони намагалися звалити на мене провал операції, містере Кроуфорд. Відповідальність за смерть Евелди Драмґо, за все. Поводилися, мов гієни, а потім усе раптом припинилось, і вони шмигнули геть. Щось їх віджахнуло.
– Може, у вас є ангел, Старлінг.
– Може, і є. Чого це вам коштувало, містере Кроуфорд?
Кроуфорд похитав головою.
– Причиніть двері, будь ласка, Старлінг, – сказав він, знайшовши в кишені серветку «клінекс» і протерши окуляри. – Я б так і зробив, якби мав змогу. Мені одному забракло авторитету. Аби сенаторка Мартін і досі обіймала свою посаду, то у вас було б прикриття… У цьому рейді вони змарнували Джона Бріґема – просто викинули на смітник. Було б шкода, якби вони змарнували й вас, як Джона. Я почувався так, наче укладаю ваші з Джоном мертві тіла в польовий «джип».
Щоки Кроуфорда почервоніли, і вона згадала його обличчя в пронизливому вітрі над могилою Джона Бріґема. Кроуфорд ніколи не говорив із нею про свою війну.
– Ви щось таки зробили, містере Кроуфорд.
Він кивнув:
– Щось зробив. Не знаю, чи ви зрадієте. Є одне завдання.
Завдання. «Завдання» було хорошим словом у їхньому приватному лексиконі. Воно означало певну невідкладну місію, яка все розставляла на свої місця. Без зайвої потреби вони ніколи не обговорювали безпутну центральну бюрократію Федерального бюро розслідувань.
Кроуфорд і Старлінг виконували роль медиків-місіонерів, які терпіти не могли теологію. Вони зосереджувалися тільки на хворій дитині, знаючи, але й словом не обмовляючись про те, що Бог і пальцем своїм клятим не поворухне, аби допомогти. Що він не турбуватиметься посилати дощ, аби врятувати життя п’ятдесятьом тисячам немовлят племені ібо.
– Посередньо, Старлінг, вашим благодійником виступив ваш нещодавній адресант.
– Доктор Лектер.
Вона вже давно помітила, що Кроуфорд не любить промовляти це ім’я вголос.
– Так, саме він. Увесь цей час він нас уникав, перебував поза межами досяжності, а тепер пише вам листа. Чому?
Минуло
Часто так називають понівечені вуха в боксерів.
