мого життя, і я рада цьому. Цього достатньо.
– Ух, – видихаю я, милуючись видом, що відкрився лише для нас двох. Барнз Коммонз окантований прапорцями й вогниками: неонові написи на фургончиках Ейрстріма, спалахи дискотеки з танцювального шатра, чайні вогники на довгих столах, перші відвідувачі вже перебираються з галявини ближче до екрана. Ми ще піднімаємося, можна вже бачити те, що за межами парку: довгі й вузькі вулички південно-західного Лондона, освітлені жовтуватими ліхтарями.
– Зірки, – каже Джек, закидаючи голову назад, бо ми майже на вершині. Я роблю так само й дивлюся на зорі разом із ним. На кілька секунд ми залишаємося з ним тут, на найвищій точці колеса, тільки удвох на весь світ.
– З днем народження, Лорі, – каже Джек тихо й серйозно, коли я повертаюся, щоб подивитися на нього.
Я киваю та намагаюся всміхнутися, але м’язи мого обличчя не здатні на це, губи дрижать, я можу розплакатися.
– Дякую, Джеку. Я рада, що проводжу його разом з… – перериваю себе, – з вами, хлопці.
– Я теж.
Наша кабінка минає вершину та звішується за край колеса, гойдається на вітерці, я зойкаю та міцніше стискаю решітку двома руками. Джек легко сміється та обіймає мене рукою, я відчуваю тепло його тіла поруч зі мною.
– Усе гаразд, я тебе тримаю.
Він стискає мене на секунду, міцні пальці – на моєму плечі, та знову відкидається на спинку сидіння, кладе туди руку.
Я теж відсуваюся назад, шлунок перевертається в мені: соромно сказати, але це зовсім не пов’язане з тим, що ми зависли високо в небі над Барнз Коммон, а через те, що я сиджу тут на прекрасному старовинному чортовому колесі сам на сам із Джеком О’Марою. Вінтажні рожеві й м’ятні вогні освітлюють шпиці колеса, на Джековому обличчі танцюють їхні тіні – ми поволі рухаємося. Олівія Ньютон-Джон співає про своє безнадійно віддане серце. Я знаю, що вона відчуває. Мої пальці торкаються медальйона, гладять знайому форму плаского фіолетового камінчика – для впевненості. Уранці я не могла його знайти, п’ять хвилин була на межі зриву. Розплакалася, коли Сара нарешті помітила його – він застряг у тріщині між дошками підлоги в моїй спальні. З усього, що я маю, мій кулон – найдорожчий. У нас із Джині він був один на двох. Я знаю, це дурниці, але відчуваю зв’язок із нею, коли б його не надягла.
Чорт. Знову пропущений дзвінок від мами. Почуваюся найгіршою у світі дочкою. Відкриваю повідомлення, яке вона щойно кинула в чат, даю собі слово зателефонувати їй одразу вранці.
«Лорі, дитино, вибач, що пишу це, вибач, що воно так на твій день народження, але ти маєш знати якнайшвидше. Тато в лікарні, сонечко, інфаркт. Зателефонуй, щойно зможеш. Люблю тебе. Мама. Цілую».
І ось так один із найкращих днів у моєму житті перетворився в один з найгірших.
12 грудня
Лорі
Почуваюся так, ніби в мої уґґі залили свинець. На роботі постійно була клята божевільня, різдвяні корпоративи тривали один за одним
