на коробку з дисками та усвідомлюю, що братові більше сподобається пляшка «Джека Деніелса», тож повертаюся, видираюся з цієї черги, дратуючи всіх і кожного, оскільки йду проти течії. Джек чекає на мене біля виставки компакт-дисків, закутаний у своє тепле зимове пальто й шарф. Я зітхаю, бо одразу прокидається спогад про те, який він був тоді на автобусній зупинці. Два роки минуло, і я, здебільшого, уже не думаю про нього день у день. Я ретельно витіснила всі свої грішні думки про нього, замінивши їх безпечнішими, і мої зусилля винагороджено. Кажуть, людський мозок віддає перевагу реагуванню на шаблони, що повторюються, і я в цьому переконалася. Джек тепер посів у моєму житті належне місце друга та хлопця найкращої подруги, а у відповідь я дозволяю собі насолоджуватися його товариством і любити його. Він дійсно дуже мені подобається. Він веселий. Неймовірно дбає про Сару. І просто врятував мені життя тоді, на дні народження, опанувавши ситуацію, коли мене розірвало на шмаття від горя посеред Барнз Коммона. Ми не встигли й оком моргнути, як уже сиділи в таксі, квитки на потяг додому виявилися замовленими ще до того, як ми дісталися Делансі-стрит. Іноді тобі просто потрібна людина, яка каже, що робити. І того дня Джек виконав цю роль бездоганно.
– Ти, схоже, у такому ж захопленні від різдвяного шопінгу, як і я, – він повертає на полицю диск, на який дивився без ентузіазму, та разом зі мною залишає магазин.
– Хоча, ти, напевно, більш успішна в цій справі, – показує очима на мої пакети. – Допомогти?
Я, не сперечаючись, віддаю йому важкі сумки. Руки в мене в червоних рубцях від ручок торби, пальці потроху відпускає. Ми виходимо на Оксфорд-стрит, під ногами сіра каша – рештки снігопаду, який був кілька днів тому. Це місиво ще залишається, бо арктичні вітри дмуть на нас із півночі. Джек витягує з кишені вовняну шапку й надіває її на голову, демонстративно тремтить.
– Тобі ще багато шукати? – запитую.
Він знизує плечима.
– Для Сари здебільшого. Може, у тебе є якась хороша ідея? – він дивиться на мене збоку, ми пробираємося крізь галасливий натовп. – Будь ласка, скажи, якщо є.
Я напружую мозок. Їй доволі просто купувати подарунки, але від Джека має бути щось дійсно особисте.
– Може, браслет чи кулон?
Ми минаємо ювелірну крамницю на Хай-стрит, зупиняємось подивитися, але нічого у вітрині не здається Сариним подарунком.
Я морщу ніс і зітхаю, коли заходимо до крамниці.
– Воно все якесь трохи… Не знаю. Не дуже індивідуальне. Джек киває. Потім зосереджено дивиться на годинник.
– Ти поспішаєш?
– Не те щоб, – мене не приваблює перспектива плентатися зараз додому.
– Добре, – він усміхається, бере мене під руку, – ходімо зі мною. Я знаю, куди йти.
Джек
З Лорі вибирати покупки набагато легше, ніж самому. Ми з нею щойно завернули за ріг Оксфорд-стрит до Честерського
