він показував мені фото свого меншого брата Робіна – неочікуваного сюрпризу, що з’явився в його сорокарічної з гаком мами. Але Біллі був не проти перетворитися з єдиної дитини на старшого брата в такому поважному віці. Він гордовито демонстрував мені кадри, де Робін задуває свічки на іменинному торті, який Біллі власноруч зробив для нього. Звісно, торт – не шедевр. Але коли якась дівчина замислиться над тим, чи стане Біллі колись хорошим батьком, їй варто лише послухати, як він розповідає про малого Робіна, та дізнатися, що під його залізними м’язами ховається м’яке й тепле серце. Дивлюся на них обох, зосереджена на їхніх обличчях. Вони обов’язково повинні виграти. Мені навіть трохи шкода інших учасників.
– Сара обожнює такі штуки, – кажу, потягуючи лимонад через смугасту біло-червону соломинку (вирішила зробити перерву в коктейлях).
– Сподіваюся, вони виграють, – сміється Джек.
Я розумію, про що він. Щаслива Сара – щастя нам усім.
Дзижчить мій телефон. Знову мама додзвонюється. Я вже казала їй, що гулятиму цілий день, але вона не може, коли нас із Дерілом обох немає вдома. Треба їй перетелефонувати, але не хочеться перебивати настрій моменту.
Дивлюся на чортове колесо. У світлі ілюмінації воно видається навіть більшим, ніж за дня.
– Може, до фільму ми ще матимемо час покататися, – кажу з надією.
Джек хмурить брови, дивиться на час.
– Встигаємо.
Я киваю.
– Особливо, якщо вони дійдуть до фіналу.
– А вони дійдуть.
Він має рацію. Навіть краплини сумніву немає в тому, що Сарині черевички дотанцюють до самого кінця.
Він мовчить якусь мить, дивиться кудись, потім – на мене. – Можемо зараз піти прокататися, якщо хочеш, – він трохи спантеличено підсміюється. – Уважай це моїм подарунком на день народження, бо я його купити таки забув.
Це так кумедно й старомодно – його запрошення покатати мене на каруселі, ніби мені потрібен супровід, але його питання ідеально пасує до цієї старомодної атмосфери. Я піднімаюся навшпиньки, намагаючись перехопити Сарин погляд, дати їй знати, що ми будемо тут о десятій, але вона дуже уважно слухає ведучого майстер-класу. Оглядаюся на дивовижне чортове колесо.
– Дуже хочу, Джеку, дякую тобі.
Хлопець у білих чинос із недбало накинутим на плечі светром Райделл Хай опускає на наші коліна хромовану решітку, здивовано піднімає брови, коли чує її тріскіт, перевіряє, чи ми в безпеці.
– Може, схочеш обійняти свою дівчину, друже. Там, нагорі, можна трохи злякатися.
Я впевнена, він каже щось таке кожній парі, яка сідає в крісло його атракціону, але все одно ми одночасно поспішаємо його виправити.
– О, ми не… – я заїкаюся.
У ту ж мить Джек поспішно додає:
– Вона не моя… Ми просто друзі.
Хлопець у светрі підморгує з розумінням:
