та якщо є бодай одне фото, дивлячись на яке, ви кажете собі: «Отут я жила би залюбки», – то ваше ставлення до прибирання може цілком змінитися.
Шукати таку світлину потрібно швидко й уважно. Варто подумати: «Зрештою я неодмінно натраплю на таке фото, треба просто почекати», – і цього вже ніколи не станеться. Розкладіть перед собою журнали про дизайн інтер’єрів і зразу їх продивіться. Авжеж, цікавіше продивлятися щодня інший журнал, але так ви ризикуєте ніколи не визначитися зі своїм ідеалом. Ваша думка щоразу змінюватиметься, тому вам буде важко обрати свій ідеальний стиль життя.
Усі інтер’єри в журналах здаватимуться неймовірними. Сьогодні вам сподобається інтер’єр у японському стилі, а завтра – в стилі лофт. Значно легше зрозуміти, що вас приваблює, побачивши перед собою всі варіанти. Наприклад, ви можете помітити, що вас приваблюють кімнати з білими стінами, без певного стилю, зате з великою кількістю рослин.
Купіть журнали в крамниці або пошукайте зображення в Інтернеті. Побачите щось те, що вам імпонує, – збережіть або витніть і тримайте на видноті.
Експерти з прибирання завжди радять відкладати речі, щодо яких ви не певні, в окрему коробку. Якщо впродовж трьох місяців до них не доторкнулися, час попрощатися. Проте за методом КонМарі робиться навпаки – інші підходи за два з половиною роки моїх намагань не допомогли.
Коли я вперше натрапила на підхід експертів, він здався мені логічним і простим, до того ж чудовим приводом позбутися речей. Тоді я надто захопилася прибиранням, і варто було відчути, що викидається забагато речей, як логіка цього методу одразу ж приглушувала почуття провини. Можливо, тому я хапалася за цей метод упродовж двох із половиною років, що для мене було неабияким випробовуванням.
Першим кроком належало покласти всі речі, які потрапили в «сіру зону» (тобто все, що не викликало в мене запалу), до паперового пакета в правому кутку шафи. На кожній речі треба було зазначити дату «судного дня», але я цього не зробила, бо мала не так уже й багато речей. За наступні три місяці я не використала нічого з того пакета. Теоретично все, що туди потрапило, врятувалося від неминучого викидання. Я мала би радіти, але щоразу, як відкривалися дверцята шафи, мене мучили докори сумління. Одяг я мала розвісити за довжиною з правого боку на лівий, що мало надихати, проте, щойно я бачила пакет, серце краялося. Спроба посунути пакет ліворуч нічого не змінила.
Я спробувала «врятувати» бамбуковий ніж для паперу, подарований мені в якості сувеніра. Він був непотрібний, але я терпляче відкривала ним листи. Потім витягла папір з мультяшками для нотаток, який купила випадково (хоча в мене була купа таких склейок з мультяшками) і зробила лише кілька записів. Усе це я робила з думкою: «Невдовзі судний день», – і нетерпляче очікувала кінця трьох місяців. А коли цей день настав, картала себе за те, що не користувалася цими речами. Урешті-решт,
