їх, застрельте, кляті душі!
– Насамперед треба рятувати людей, – зауважує Кач.
Ми підводимось і йдемо шукати місце, де все це сталося.
Коли побачимо коней, то нам не так важко буде витримати їхні крики. Майєр має при собі бінокль. Ми бачимо темний гурт санітарів із ношами та якісь рухливі чорні купи. То поранені коні. Але не всі. Деякі скачуть далі, падають додолу та знову підводяться. В одного коня розірвано живіт, і кишки довгими пасмами звисають до землі. Кінь заплутується в них і падає, тоді знову встає.
Детерінг хапає гвинтівку й прицілюється. Кач підбиває її вгору й кричить:
– Чи ти сказився?!
Детерінг тремтить і відкидає гвинтівку.
Ми сідаємо на землю, затуляємо собі вуха. Проте цей жахливий зойк, і стогін, і лемент усе одно чути, чути скрізь.
Уже не раз ми бували в бувальцях. Але тепер і ми вмиваємося холодним потом. Хочеться встати й бігти світ за очі, однаково куди, аби тільки не чути більше того крику. А це ж не люди, це тільки коні.
Від темного гурту знову відокремлюються люди з ношами. Лунають поодинокі постріли. Чорні купи здригаються й розпластуються. Нарешті! Однак то ще не кінець. Люди не можуть наблизитися до поранених тварин, що, нажахані, тікають, а весь біль виривається зойком з їхніх широко роззявлених пащ. Одна чорна постать припадає на коліна, лунає постріл, кінь падає, тоді ще один. Останній спирається передніми ногами в землю й крутиться, як карусель, крутиться навсидячки, видно, у коня розтрощений хребет. До нього підбігає солдат і стріляє. Повільно й покірно кінь падає додолу.
Ми розтуляємо вуха. Того крику вже не чути. Тільки протягле смертне зітхання ще тремтить у повітрі. І знов у небі горять ракети, виють снаряди й сяють зірки – це незбагненно.
Детерінг іде й сердито бубонить:
– Хотів би я знати, чим вони завинили.
Тоді підходить ближче до нас. І говорить збуджено, майже врочисто:
– Ось що я вам скажу: гнати тварину на війну – то найбільша підлота.
Ми вертаємо назад. Уже час іти до машин. Небо трохи пояснішало. Третя година ранку. Віє свіжий, прохолодний вітер, у цей передсвітанковий час наші обличчя сірі, страшні.
Вервечкою важко тупаємо вперед через рови й вирви та знову потрапляємо в смугу туману. Качинський непокоїться, це погана ознака.
– Що тобі, Каче? – питає Кроп.
– Та я хотів би, щоб ми вже були вдома.
«Удома» – це означає в наших бараках.
– Тепер уже недовго, Каче.
Але Кач нервується:
– Не знаю, не знаю.
Минаємо траншеї й виходимо на луку. З туману виринає лісочок; тут уже нам знайомий кожний клаптик землі. А ось і лісове кладовище, видно горбки та чорні хрести.
Зненацька позаду розлягається посвист, він дужчає, виростає в страшний гуркіт. Ми пригинаємось – за сто метрів перед нами здіймається вогняна хмара.
За якусь хвилину ще один снаряд влучає в ліс,
