пораненого, один підтримує йому замотану руку, і ми швидко йдемо звідти.
Кладовище геть зруйноване. Скрізь порозкидані труни й мерці. Ті люди ще раз, удруге, померли, але кожен, розірваний на шматки, врятував когось із нас.
Огорожу розтрощено, прокладені за нею рейки фронтової залізниці зірвано, вони стирчать покрученими кінцями вгору. Перед нами хтось лежить. Ми зупиняємось, тільки Кроп іде з пораненим далі.
На землі лежить якийсь новобранець. Стегно в нього закривавлене. Він такий знесилений, що я дістаю свою флягу, де ще зостався чай із ромом. Та Кач відводить мою руку й нахиляється до солдата.
– Куди тебе поранено, хлопче?
Той тільки дивиться, він надто кволий, щоб добутися на слово.
Обережно розрізаємо на ньому штани. Він стогне.
– Тихо, тихо, тепер тобі стане легше.
Якщо його поранено в живіт, пити йому не можна. Він не блює, це добра ознака. Ми звільняємо від одягу стегно й бачимо суцільну криваву кашу з уламками кісток. Ушкоджено суглоб. Цей хлопець уже ніколи не зможе ходити.
Вогкими пальцями витираю йому скроні й даю сьорбнути з фляги. Очі в нього трохи оживають. А ми тільки тепер помічаємо, що права рука в нього теж уся в крові.
Кач розриває два індивідуальні пакети якнайширше, аби можна було прикрити рану. Я шукаю якусь ганчірку, щоб пов’язати її зверху, але нічого не знаходжу. Тоді розрізаю в пораненого штани ще далі, щоб відшматувати клапоть від спідніх. Та спідніх на ньому немає. Я пильніше придивляюся до хлопця – це той, із лляним чубом.
Тим часом Кач знайшов у якогось вбитого в кишені ще кілька індивідуальних пакетів, ми обережно прикладаємо бинти до рани. Я кажу хлопцеві, що весь час не зводить із нас очей:
– А тепер ми підемо по ноші.
Тоді він розтуляє вуста й шепоче:
– Не йдіть.
Кач заспокоює його:
– Та ми ж одразу повернемось. Тільки принесемо для тебе ноші.
Не знати, чи він нас зрозумів; жалібно, наче дитина, він скімлить:
– Не йдіть.
Кач озирається й шепоче мені:
– Чи не краще просто взяти револьвер і покласти цьому край?
Хлопець навряд чи витримає дорогу до лазарету, а як витримає, то протягне щонайбільше кілька днів. А все, пережите досі, – дрібниця супроти того, що йому доведеться зазнати в останні дні перед смертю. Тепер він іще приголомшений і нічого не відчуває. За годину він перетвориться на живий скрутень, що кричатиме від нестерпного болю. Дні, які йому зосталося прожити, стануть для нього неймовірною мукою. То навіщо йому ще страждати ці дні?
Я киваю.
– Справді, Каче, треба взяти револьвер.
– Дай сюди, – каже він і зупиняється.
Я бачу: він уже вирішив. Ми озираємось: виявляється, ми вже не самі. Біля нас скупчується невеличкий гурт солдатів,
