спокійно відповідає теж запитанням:
– А ти коли-небудь різав торф? Ану, спробуй.
По тих словах він витягає з-за халяви ложку й устромляє її в Альбертів казанок.
– Гірше, ніж сидіти в окопах у Шампані, нічого немає, – заперечую я.
Гайє їсть і посміхається.
– Але торф різати довше. Та ще не можна й на годину вшитися.
– А все-таки, Гайє, вдома краще.
– Та не дуже, не дуже, – каже він і замислюється з розтуленим ротом.
З його обличчя можна прочитати, про що він думає. Про злиденну халупу на болоті, про важку роботу в пекучому степу від світання аж до вечора, про жалюгідну платню й брудну батрацьку одежу.
– А в армії в мирний час ніякого тобі клопоту, – просторікує він. – Щодня дають харч, а не дадуть, то знімеш галас; у тебе є ліжко й щотижня свіжа білизна, наче в якого дженджика; ти унтер-офіцер, гарно вбраний, удень відбудеш службу, а ввечері ти сам собі пан і йдеш до пивнички.
Гайє надзвичайно пишається своєю ідеєю, він просто залюблений у неї.
– А як відслужиш дванадцять років, дістанеш пенсію й підеш у сільські жандарми. Тоді можеш цілісінький день гуляти.
Він аж упріває від тих мрій про майбутнє.
– Подумати лишень, як тоді пригощатимуть! Там чарка коньяку, а там півлітра горілки. Адже з жандармом усі схочуть жити по-доброму.
– Але ж ти ніколи не будеш унтер-офіцером, Гайє, – втручається Кач.
Гайє вражено дивиться на нього й замовкає. Напевне, в його уяві вже виникли тихі осінні вечори, неділі в селі, бамкання дзвонів, вечори й ночі, проведені з наймичками, гречані млинці зі шкварками, безтурботні години дружніх балачок у пивничці.
Гайє не може швидко впоратись зі своєю багатою уявою й дратується:
– І чого ви завжди якісь дурні запитання вигадуєте?
Він натягує через голову сорочку й застібає мундир.
– Тьядене, а що зробив би ти? – питає Кроп.
Тьяден думає тільки про одне:
– Пильнував би Гіммельштоса, щоб не втік.
Мабуть, Тьяден залюбки посадовив би його в клітку й щоранку лупцював би ломакою. А Кропові він замріяно каже:
– На твоєму місці я став би лейтенантом. Тоді ти зміг би його муштрувати, аж поки в нього в череві вода закипить.
– А ти, Детерінгу? – допитується Мюллер. Він природжений учитель, завжди про щось питає.
Детерінг небалакучий, але на це запитання відповідає. Він дивиться в небо й каже тільки:
– Я саме встиг би на жнива.
Тоді підводиться і йде собі.
Детерінга обсіли клопоти. Його жінці доводиться самій пильнувати господарство. До того ж у них забрали двох коней. Він щодня читає газети, які сюди доходять: чи не йде дощ і в його закутку в Ольденбурґу? Бо вони не встигнуть зібрати сіна.
І тут з’являється Гіммельштос. Іде просто до нашого гурту. У Тьядена обличчя береться плямами. Він простягається
