вмить перекинути тіло через борт машини в рівчак край дороги.
Та більше не стріляють… Тільки чути одноманітні вигуки: «Увага – дріт!..» Ми присідаємо… Знов у напівсні.
Марудна справа – вбивати вошей по одній, коли в тебе їх сотні. Ці капосні створіння твердуваті, і душити їх нігтем врешті набридає. Тож Тьяден узяв кришечку від бляшанки з ваксою й приладнав її дротиною над вогником свічки. Тільки-но кинеш вошу на цю малесеньку сковорідку, як чується «Лусь!» – і по всьому.
Ми сидимо кружкома, голі по пояс, – у нас тепло, – сорочки на колінах, руки працюють. Гайє має якийсь особливий вид вошей: на головах у них червоний хрест. Він запевняє, що привіз їх із собою ще з госпіталю в Туру, а там дістав їх особисто від майора медслужби. Жиром від вошей, що потроху збирається в бляшаній кришечці, Гайє збирається шмарувати собі чоботи й півгодини регоче зі своєї вигадки.
Але сьогодні його жарти не мають успіху: ми надто заклопотані іншим.
Чутка підтвердилася. Прибув Гіммельштос. Він з’явився вчора, ми вже чули його голос, такий нам знайомий! Кажуть, нібито він там у себе надто заповзявся на молоденьких новобранців. І не знав, що серед них син начальника окружної управи. На цьому Гіммельштос і скрутив собі в’язи.
Тут його багато що здивує. Тьяден уже кілька годин обговорює з нами всі можливі варіанти того, як він відповідатиме Гіммельштосові. Гайє задумливо поглядає на свої лаписька й підморгує мені. Той вечір, коли він відлупцював Гіммельштоса, став вершиною його життя; він розповідав мені, що вже кілька разів бачив усе це уві сні.
Кроп і Мюллер розмовляють. Кроп – єдиний, хто роздобув собі казанок сочевиці десь на кухні в саперів. Мюллер жадібно зиркає на казанок, та врешті опановує себе й питає:
– Альберте, що б ти зробив, якби оце раптом настав мир?
– Миру не буде! – відрубує Альберт.
– А якби, – напосідає Мюллер, – що б ти тоді зробив?
– Чкурнув би звідси, – бурчить Кроп.
– Та звісно. А потім?
– Напився б.
– Та не верзи дурниць, я серйозно…
– Я теж, – каже Альберт. – А що можна ще зробити?
Розмова зацікавлює Кача. Він вимагає від Кропа пайку сочевиці, одержує її, довго щось обмірковує, а тоді каже:
– Напитися можна було б, та краще мерщій на найближчу станцію – і додому, до жінки. То ж мир, Альберте, мир!..
Він порпається у своєму цератовому гамані, дістає звідти якусь фотокартку та з гордістю всім показує.
– Моя стара!
Тоді ховає картку й люто вигукує:
– Проклятуща, паскудна війна!..
– Тобі добре говорити, – кажу я, – у тебе є і син, і жінка.
– Еге, – погоджується він, – і я мушу дбати про те, як їх прогодувати.
Ми сміємося.
– За тим діло не стане, Каче, ти ж реквізуєш усе, що тобі треба.
Мюллер
