не вірю в прокляття, – повторила з притиском. – Але якщо це не прокляття – то що за нісенітниця, га?!
Ізолятор стояв далеко від берега. З головним корпусом його пов’язувала крита галерея.
– Він що ж, увесь час один? Ніхто його не провідує?
– Він звик сам-один. – Жінка-лікар відвела очі. – До того ж хлопці багато спілкуються по Мережі. Доводиться, знаєте, спеціально нагадувати йому, що пора зарядку зробити або на повітрі погуляти…
На стінному екрані сидів, закинувши ноги на низький столик, худий підліток з комунікатором на колінах. Видно було його потилицю, помірно кошлату, і невелике акуратне вухо. Світла футболка обтягла спину – не сутулу, в міру м’язисту.
– Він знає про камери?
– Звичайно. Камера тільки в головній кімнаті його палати. Ще у нього є спальня, санблок, спортблок, медблок…
– До речі, як він себе почуває?
– Чудово. – Лікар мигцем глянула на Олександра і знову опустила очі. – Ви розумієте, він здоровий. Тримати його в ізоляторі – лукавство…
– Ви вірите в прокляття?
– Я вірю фактам: троє людей померли.
– Люди смертні.
Лікар підвела очі і подивилася тепер уже пильніше:
– Я працюю в цій школі п’ять років. Ми тут рідко зустрічаємося зі смертю, знаєте… У нас навіть тварини живуть довго і щасливо.
– Добре вам.
– Так. А цей хлопчик прийшов звідти, де смерть густа, як… як скраплене повітря. Він Імператор Смерть. Я б на вашому місці не зустрічалася з ним.
– Ви серйозно?! Ви, доросла людина? Адже навіть діти не вірять у таке…
– Саме тому, що я доросла, серйозна людина, – вперто сказала лікарка. – Коли до нас привезли Дениса, його минуле життя було під забороною. Таємниця, і все. Відразу ж стало ясно, що хлопець потребує психологічної допомоги. Тоді я, як відповідальний медпрацівник, поставила питання про доступ до інформації… Спершу розсекретили для мене і адміністрації. А потім для всіх, бо… Ну, нерозумно, адже таке в таємниці не збережеш.
– Зрозуміло. Значить, невідомі чорні сили, які неможливо ні зафіксувати приладами, ні обчислити, ні передбачити?..
– Я не знаю, – втомлено сказала лікарка. – Єлизар Степанович… Єлизар Горошко, тридцять років, учитель теплофізики. Тиск – сто двадцять на вісімдесят. Медична карта чиста. Плавець. Велосипедист. Лижник. Випав з вікна другого поверху, втративши здатність орієнтуватися в просторі. Перелом руки. Я помістила його в реанімаційний модуль… Ви бачили звіти? Спочатку там напевно мої записи йдуть…
– Так.
– Він просто виключився, як прилад. Серце не вдалося запустити. Я підключила його до машини – серце, нирки, печінку… повністю. Коли його відвезли звідси в госпіталь, він був ще живий. Якщо можна так висловитися. Потім мені нічого не хотіли говорити, просто повідомили про смерть. І я нічого б не знала, якби не другий випадок. Ельза Себастянівна Лун, учителька японської. П’ятдесят років. Незаміжня.
