ти з’явишся, будуть вмирати люди…
– Але чому вони будуть вмирати? З якої причини? – В голосі хлопця почувся втомлений подив. – До чого тут я?!
«Ось і я не знаю».
Денис перетнув кімнату. Взяв волейбольний м’яч, що закотився у куток, підкинув на руці.
– Ви граєте у волейбол?
– Ні. Тільки раніше, в юності…
М’яч ударився об стіну, обшиту деревом.
– У кімнаті краще не грати, – винувато сказав Денис.
М’яч вдарився ще раз, косо відскочив від декоративного керамічного світильника і з силою вдарив у щось крихке над вхідними дверима. Посипалися крихітні скалки.
– Камера, – сказав Денис розгублено. – От так халепа… Я камеру випадково розбив…
Олександр майже проти волі подивився йому в очі.
– Ви нікому не сказали в комісії, що знали мого батька, – сказав Денис.
– Звідки ти… звідки ти взяв?
– А матір ви бачили всього лише раз. Але вона добре вас запам’ятала.
– Тобі розповідали? Про мене?!
– З вас все й почалося, – сказав Денис. – Батька відрахували із загону. Він знайшов інший спосіб повернутися в експедицію. Він одружився з мамою. Яка була кепським інженером. Але ідеально підходила на роль матері, особливо в поєднанні з моїм татусем у ролі батька…
– І він все це тобі розповів?!
– Зізнайтеся, Олександре. Що ви зробили, аби батька відрахували із загону претендентів?
– Нічого. Правда.
– Шкода, якщо так.
Хлопчисько раптом посміхнувся дивною посмішкою. М’язи його обличчя затремтіли. Олександр мимоволі позадкував до дверей.
– Камера розбилася, – сказав Денис. – Але у вас із собою пристрій. Щоденник. Ви усе записуєте.
– Це моя робота.
– А лікар нізащо не зайде. Вона боїться зі мною зустрічатися.
– Ти фантазуєш…
– Батько був вашим другом. Кращим другом. До однієї розмови. Вночі, під час дощу. Ви йшли пішки до станції. Пам’ятаєте?
– Він що, і про розмову розповів тобі? З огляду на те, що тобі було вісім, коли він помер?!
– Так, – Денис трохи примружився. – Думаю, в пам’ять про людину, яка була вашим другом, ви могли б не переслідувати мене? Тим більше за те, чого я не робив?
– Дурниці. Як я можу тебе переслідувати? Я слідчий…
– З правом вагомого слова, – Денис міцно заплющив очі. Дивно – він був схожий у цю мить на кота, що грівся на сонці.
– Ти дуже… вдався в батька, – сказав Олександр. – Ти так на нього схожий, що я повірив би в переселення душ…
Денис підкинув м’яча і знову зловив:
– Шкода. Повторюєте, що ви нічого не зробили, аби батька прибрали із загону? А він-бо був упевнений, що це ви. Для нього в цьому був сенс – протистояння, суперництво. Але якщо ви нічого не зробили – тож він даремно зарахував собі перемогу
