у відділі і п’є…
– Чому так?
– Встиг наламати дров. Невдалі рішення, нецільове використання, любив пожити… А головне – він метушився, поки чекали «Метрополію», вів, як я розумію, нелояльне листування, а зараз усі файли пішли нагору.
– А ти? – напружено запитала мати. – У тебе, сподіваюся, все чисто?
Батько знизав плечима.
Кирило сидів, прикриваючи рукою половину обличчя. Матері він пояснив, що спіткнувся на сходах, і та не стала розбиратися. Не на часі думати про синці, коли файли пішли нагору!
Усі документи. Всі виробничі, ділові, адміністративні матеріали, все листування, крім приватного (а злі язики стверджували, що і приватне теж). Мати сподівалася, що імператорська служба зайнятості зацікавиться її скаргою на несправедливе звільнення. «Метрополія» висіла над Вартою, щомиті обробляючи колосальні обсяги інформації, і всі на планеті чекали рішення Імператора щодо великих, середніх і дрібних справ, а ті, що були наділені владою, ще й тремтіли…
Це були довгі години, час очікування справедливості. Тим, хто злетів високо, страшно було впасти під Його Імператорським поглядом, а іншим, кому не вистачало з неба зірок, кортіло бачити чуже падіння.
Артем вирішував завдання з векторної алгебри і співав про себе «Ранкову елегію», яку склав майже повністю. Він подумував записати її і навіть, може, показати Ванессі.
– …Ти мені скажеш нарешті, хто тебе б’є? Один, чи їх багато?
– Це моя справа.
– Покажи мені його! Сказати старшому братові – це нормально. Це не донос, ти не ябеда. Гадів, що зарвалися, треба провчити!
Кирило посміхнувся кутиками рота. Він був найупертіший з Прозорових – найупертіший в родині, де поступливих не було.
– Ти заявляв на підданство? – запитав батько, коли вони опинилися удвох за накритим до вечері столом.
– Ні, – Артем здивувався.
– Не бреши мені.
– Па, я не заявляв на підданство, – сказав Артем щиро.
– І не збирався?
Артем помовчав. На його курсі отих, що не подали заяву, було двоє зі ста – він і Ванесса.
– Люди пробують себе, – сказав він обережно. – Це пригода. Ясно ж, що з мільярда жителів Варти отримають підданство, якщо й отримають, десь півсотні людей. Тому ніякої відповідальності – подаєш заяву і чекаєш, лоскочеш нерви пару тижнів, поки тобі не скинуть на пошту ввічливу відмову.
– Але ти не подавав. Чому?
– Та нащо мені здалася ота «Метрополія»?
– А я подавав, – сказав батько з викликом. – Коли мені було стільки років, скільки тобі, я подав заявку. Усе було так, як ти сказав: два тижні хвилювання і ввічлива відмова… А потім «Метрополія» зникла. Знаєш… це були нелегкі дні.
– Тату, – сказав Артем. – Ти хоч розумієш, що якби ти отримав тоді підданство «Метрополії», – не
