трубі – широким віялом хльостала гаряча, дуже гаряча вода. Антон намагався прикрутити вентиль – марно; температура води не регулювалась.
Хлопці стояли, закинувши голови, підставивши лоби під обпалюючі потоки. Зараз на них не було футболок, і Антон не міг розрізнити, де свої, а де чужі. Де гравці Мела, а де – Людовика.
Душова була простора. Кранів вистачало на всіх. Випадково чи ні – Антон вибрав собі душ напроти кабінки Сашка.
Серед усіх цих хлопців Сашко – суперник – був йому найближчий. Можливо, саме тому, що він був першим, кого Антон зустрів?
– Ставай під струмінь відразу, – сказав Сашко, дивлячись, як Антон намагається остудити воду в долонях. – Звикнеш. Це все ж таки не окріп.
– Невже? – непевно запитав Антон.
– Послухай, – сказав Сашко. – Йди відразу під душ.
Антон послухався. У першу хвилину було нестерпно, але потім – дуже швидко – він дійсно звик. Тільки морщився.
– Ти – чому? – запитав Сашко, дивлячись на сиру стелю. Щоки його були дуже бліді для людини, яка стояла під гарячою водою.
Антон вирішив промовчати.
– Я в армії, – сказав Сашко. – Мене ці козли… Ні, не важливо. Коротше кажучи, я в армії, а ти? Також?
– Я в армії не був, – сказав Антон. – Я в інститут…
– Так ти на гражданці? – здивувався Сашко. – А чому?
Антон зробив вигляд, що не чує.
– Я думав, що мені буде якесь послаблення, – замислено сказав Сашко. – Через цих козлів. Виявилось – ні фіга. Просто мені пощастило, що Людовик шукав баскетболіста. А то загримів би на загальних підставах…
– Як це – на загальних підставах? – запитав Антон.
Сашко зіщулився під гарячим душем:
– Хрін його знає. Я думаю, що це гірше, ніж тут… Набагато гірше. Той хлопець, який грав з Мелом раніше, – він тепер на загальних підставах.
– Ти чому мене сукою обзивав? – спитав Антон.
Сашко покосував недобре:
– А ти не зрозумів, з понтом справи… Якби ти і далі так грав, як у перші десять хвилин, – тебе б уже тут не було. Було б із тобою зовсім інше.
Хляскала з душів вода. Лаково виблискували кахлі.
– А тобі це для чого? – спитав Антон.
Сашко зітхнув:
– Люди одне одного підтримувати повинні.
Поруч перемовлялись інші хлопці. Їхні голоси дивно, як пташині, звучали під мокрим склепінням.
– Ну, – сказав Антон, щоб перервати мовчання.
– Ось дивись, – сказав Сашко, потираючи долонями плечі. – Якби навіть хтось із тих козлів ось тут опинився… Я б і то йому добра побажав. Чесно!
– А що той хлопець зробив? – тихо спитав Антон. – Який на моєму місці грав?
– Філонив, – неохоче сказав Сашко. – А може, і не філонив. Може, характер такий. Адже він був майстер міжнародного класу… Мел сказав, що він гру не любив. Гру любити – це означає… Ось ти сьогодні двічі закинув.
