ногами – і обличчя матері, коли вона дізналась.
Оленку майже не згадував.
Вона, напевне, вже народила. А може, минув лише один день… А може – сто років. І там уже нікого немає, нікого, хто його знав. І отже, мати вже вільна від…
А може, це вже назавжди.
– Слухай, Сашко…
– Чого?
– А що ті козли, в армії… що вони з тобою робили?
– Відчепись. – Сашко відразу віддалився, похнюпився та спохмурнів.
– Ти розумієш, – сказав Антон, ковтаючи гарячу воду. – Мене, напевне, ніхто… Я з тих, хто «через жуйку повісився». Тільки не вішався я. Я…
– Усяк бува, – сказав Сашко. – Он, Славко-молодший також. У нього батько був бізнесменом. Славко у Англії, у коледжі… так йому, бач, набридло. Обрав волю. І ти обрав волю. Ну, і я тут, разом з вами. Через цих козлів.
– А у тебе мати залишилась?
Сашко подивився вгору, не мружачись під струменями води, наче очі в нього були скляними:
– Хоч би справедливість була… А так – ніякої справедливості. Людовик мене поміняє, хай тільки щось… Я йому казав – ви ж про мене все знаєте. Я ж не з жиру, а від відчаю… А він мене – ну то й що…
– Що з тобою, Тошо?
Антон мовчав.
Ось уже другу гру він відверто саботував. Упускав м’яча. Мазав із вигідніших положень. Слідкував за грою з байдужістю, ходив по майданчику пішки, наче сторонній спостерігач.
– Що з тобою, ти перехотів грати? Набридло? Готовий розлучитися з хлопцями – і зі мною?
– Так, – сказав Антон.
– Що?!
– Я готовий піти на загальних підставах, – вимовив Антон, дивлячись поверх голови Мела. – Це було б справедливо.
Мел помовчав. Узяв Антона за плече; його дотик був, як пестощі величезного богомола.
– Ти щось знаєш про справедливість? Поділись зі мною. Я от не знаю.
– Це Данилко, – сказав Людовик. – Чудово грає у нападі. Прошу любити й шанувати… Антон, можна тебе попросити розігрітися із Данилом один на один?
Хлопець був двометровий і ще зовсім молодий. Років шістнадцяти, не більше. Набурмосений. Насуплений, але не наляканий. У гарній футболці відомої фірми.
– Давай! – Мел кинув Антонові м’яча. І поки м’яч летів – Антон устиг зрозуміти, що більше не побачить Сашка.
«Що ти знаєш про справедливість?»
Чому – Сашко?!
Він, Антон, добровільно відмовився від поблажок. А Сашко – той завжди боявся піти на загальних підставах…
«Людовик мене поміняє, хай тільки щось…»
І от він, Антон, грає з якимсь Данилком.
…Цей підліток був рішучий та самовпевнений. І він був на півголови вищий од Антона. Гра йшла по колу: Данило притискав Антона до лінії, м’яч виходив в аут. І знов: Данило притискав Антона до лінії…
– Гаразд, – сказав Людовик. – Мел, Антоне, зачекайте мене трішки.
І
