* *Зі стелі зривались краплі – важкі, прозорі й дуже холодні порівняно зі звичайною водою.
Пара згустилась. Здавалось, що дивишся на світ крізь шкільну вимочку.
На тілі Сашка не лишилося вже й сліду кіптяви, а він усе тер і тер боки, плечі, спину. Обличчя. Коротко підстрижене волосся.
– …А буває, соромно зізнатися, – говорив Вова. – Соромно зізнатися людям, яку підлість зробив…
– Дурість, – виправив, поморщившись, Олег.
– Підлість, – хрипко озвався Сашко. – Правильно Вован каже.
– А я з дитбудинку, – зверхньо кинув Олег. – Кому я потрібен?
– У тебе діти могли бути, – сказав Сашко з докором.
– А могли й не бути, – огризнувся Олег. – Це ви, у кого мати там, батько, хто через жуйку повісився – ви дурні. А у мене іншого шляху не було… Так чи інакше пришили б…
– Ти б пельку стулив… Хто, ти сказав, через жуйку повісився?!
Антон потихеньку відійшов убік. Відвернувся лицем до стіни. Гаряча вода хльоскала по маківці.
…Не за один день. Повільно. Довгі місяці.
Тоді ще був час.
Уже півроку пройшло відтоді, як Оленка вийшла заміж. Її живіт був, як величезний баскетбольний м’яч. Лихі язики теревенили, що весілля трапилось «по зальоту», і радили Антонові «не перейматися». Чи й не цяця…
Антон слухав. Не кивав, але й не сперечався. Тільки згодом, повернувшись додому, довго мив руки, вуха, тер милом щоки. Шкіра на обличчі скоро стала лущитися. Мама купила йому крем.
Мама дивилася нескінченні нудні серіали.
Він ішов на шкільний спортмайданчик і грав. Сам із собою. До одуру. Закидав м’ячі у лисе, без сітки, кільце. Бив об асфальт. У темряві. Наосліп. Грав.
– Ти хоч розумієш? Якщо вилетиш з інституту, тебе відразу загребуть в армію!
Він слухняно ходив на лекції. Нічого не розумів. Сидів, як бовдур.
Над ним сміялись – через зріст. Обзивали «кишкою», «шпалою», а втім, усіх баскетболістів дражнять однаково…
У шухляді столу зберігались їхні з Оленкою фотографії – він їх чомусь не викинув. Ідіот.
Йому набридли мамині докори. Йому набридли серіали. Він розумів, що сесії не складе.
Він не мав жодного друга.
Він був зайвий.
А мама у той день приготувала йому бутерброд з маслом та сиром. Заварила чай у маленькому термосі. І поклала яблуко.
Він про це не знав. Він не відкривав сумку. Він тільки тепер це знав.
Якби відкрив сумку – це яблуко втримало б його.
– Мел…
– Що?
Антон зрозумів, що не може сказати фразу, яку приготував. Очі у Мела були темно-зелені, в’язкі, а кросівки білі, наче шкарлупа від яєць.
– Я жалкую, – вимовив Антон. – Я каюся.
– У тім, що погано
