вони, зникають. Отже, завісу, що висить перед внутрішнім, прибрано, і ми бачимо, як внутрішнє дивиться у внутрішнє, бачимо недиференційоване однойменне, що само себе відштовхує й утверджується як диференційоване внутрішнє, для якого, проте, однаково зберігається недиференційованість обох частин, – бачимо самоусвідомлення. Очевидно, що за так званою завісою, яка має прикривати внутрішнє, нема чого бачити, якщо ми самі не підемо за завісу – і для того, щоб можна було бачити, і для того, щоб там було те, що можна бачити. Але водночас виявляється, що ми не можемо піти просто туди, не маючи перешкод із боку жодних обставин, бо й саме знання, в чому полягає істина уявлення про з’явище, та його внутрішнє, – це лише результат залежного від обставин процесу, внаслідок якого зникають такі модальності свідомості, як гадка, сприйняття і тяма; крім того, з’ясується, що пізнання того, що знає свідомість, оскільки вона знає себе, потребує додаткових обставин, і далі ми докладно проаналізуємо їх.
Б. Самоусвідомлення
IV
Істина самовірогідності
У модальності вірогідності, яку ми розглядали досі, істина в очах свідомості була чимсь іншим, ніж сама свідомість. Проте поняття цієї істини зникає під час нашого знайомства з нею в процесі досвіду; виявляється, що таким, яким об’єкт був безпосередньо в собі, – сутнім чуттєвої вірогідності, конкретною річчю сприйняття, силою тями, – він насправді не є, натомість це в‐собі постає як спосіб, яким об’єкт існує для іншого. Поняття об’єкта скасовується, поступаючись реальному об’єктові, або ж перше безпосереднє уявлення зникає в процесі досвіду, а вірогідність розмивається в істині. Але тепер народжується те, чого не з’являлося в попередніх відносинах, а саме: вірогідність, тотожна своїй істині, бо вірогідність і сама є своїм об’єктом, а свідомість – сама для себе істина. Тут є, щоправда, й іншість: свідомість диференціює, але так, що диференційоване для неї водночас не є відмінністю. Коли назвати поняття рухом знання, а об’єкт – знанням як єдністю в стані спокою, або Я, ми побачимо, що об’єкт відповідає поняттю не тільки для нас, а й для самого знання. Або, по-іншому, коли назвати поняттям те, що є об’єктом у собі, а об’єктом – те, чим він є як об’єкт або для якогось іншого, виявляється, що буття-в-собі і буття-для-іншого – це те саме; в‐собі – це свідомість, а водночас і те, для чого існує інше (в-собі) саме для свідомості і в‐собі об’єкта, і його буття для іншого – те саме; Я – водночас і зміст відносин, і саме пов’язування; саме Я стоїть супроти іншого і водночас сягає далі того іншого, що для себе теж є тільки собою.
Разом із самоусвідомленням ми вступаємо тепер у питоме царство істини. Треба подивитись, як попервах виникає форма самоусвідомлення. Коли розглядати цю нову форму знання – знання про себе – у її відносинах із попередньою формою, тобто знанням про іншого, ми, щоправда, бачимо, що знання
