всіх законів у загальне тяжіння не виражає жодного дальшого змісту, крім голого поняття самого закону, що утверджений у цьому понятті як сутній. Загальне тяжіння передає лише те, що все має якусь постійну відмінність від іншого. Тяма при цьому гадає, ніби винайшла якийсь загальний закон, що виражає загальну реальність як таку, але насправді винайшла тільки поняття самого закону, одначе так, немов водночас заявляє, ніби вся реальність у самій собі сумірна законові. Тож вираз загальне тяжіння набуває через те великого значення, І то тією мірою, якою спрямований проти бездумних уявлень, яким усе репрезентується у формі випадковості і для яких визначеність набирає форми чуттєвої незалежності.
Отже, визначеним законам протиставлене загальне тяжіння, або чисте поняття закону. Тією мірою, якою це чисте поняття вважають за сутність або за справжнє внутрішнє, сама визначеність визначених законів належить ще світові з’явищ, чи, радше, чуттєвому буттю. Проте чисте поняття закону трансцендує не просто закон, що, й сам визначений, протиставлений іншим визначеним законам, а закон як такий. Визначеність, про яку ми говоримо, – це, класне, тільки зникущий момент, який тут уже не може постати як сутність, бо як істина тут є тільки закон; проте поняття закону спрямоване проти самого закону. Адже в законі саму відмінність безпосередньо осягають і беруть до загального, і внаслідок цього моменти, відносини яких виражає закон, існують як взаємно байдужі сутності, наділені буттям-у-собі. Ці частини відмінності в законі водночас і самі є визначеними аспектами. Чисте поняття закону як загального тяжіння треба розуміти в його справжньому значенні так, щоб у ньому, як абсолютно простому, відмінності, властиві закону як такому, самі повернулись у внутрішнє як просту єдність; ця єдність – внутрішня необхідність закону.
Закон, таким чином, постає у двоїстій формі: одного разу як закон, відмінності якого виражені як незалежні моменти, а другого – у формі простого самозаглиблення, яке знову можна було б назвати силою, яка, проте, не притлумлена, а є силою взагалі, або поняттям сили, абстракцією, що поглинає відмінності того, що притягує і того, що притягується. Отже, наприклад, проста електрика – це сила; проте вираження відмінності припадає на закон; ця відмінність – це позитивна й негативна електрика. У випадку падіння тіл сила – проста стихія: тяжіння, що має закон, який пов’язує у відносини кореня і квадрата величини різних моментів руху, збіглого часу й подоланої відстані. Сама електрика – це не відмінність у собі, і не двоїста за своїм характером сутність, що складається з позитивної та негативної електрики, і тому звичайно кажуть, що вона має закон бути саме такою, або що вона має властивість виявлятися таким способом. Ця властивість, щоправда, – суттєва та єдина властивість цієї сили, тобто необхідна їй. Але необхідність тут – пусте слово: адже сила мусить, і то саме тому, що мусить,
