утверджено тільки поняття сили, а не її реальність. Фактично сила – це незумовлено загальне, що є в собі точнісінько таким, яким воно є для когось іншого, тобто те, що містить у собі відмінність, бо відмінність – це не що інше, як буття-для-когось-іншого. Отже, щоб сила була у своїй істині, вона повинна цілковито вивільнитися від мислення і утвердитись як субстанція цих відмінностей, тобто, по-перше, як уся ця сила, що, по суті, лишається в собі і для себе; по-друге, як її відмінності, що стають субстанційні, або як моменти, що існують для себе. Отже, сила як така, або притлумлена сила, стає таким чином для себе одним, що відкидає, в очах якого розгортання матерій – це ще одна сутність, що існує, тож у такому разі утверджено два різні незалежні аспекти. Але сила – це ще й ціле, або лишається тим, чим вона є згідно зі своїм поняттям, а саме: ці відмінності лишаються чистими формами, поверховими зникущими моментами. Водночас відмінність між власне силою, тобто притлумленою силою, і силою як розгортанням неналежних матерій не існувала б узагалі, якби вони не мали свого буття; тобто сили б не було, якби вона не існувала в такому протиставленні. Проте існування способом, для якого характерне таке протиставлення, означає не що інше, як те, що обидва моменти водночас і самі незалежні. Тож тепер нам і слід розглянути процес, у якому ці обидва елементи постійно набувають незалежності, а потім знову скасовують її. Як дивитися загалом, стає очевидним, що цей процес – не що інше, як процес сприйняття, в якому обидві сторони – і перцепієнт, і сприйняте водночас, – передусім єдині та неподільні як осягання істини, але при цьому кожна сторона ще й відображена в собі, існує для себе. В даному випадку ці обидві сторони – моменти сили; вони теж існують у єдності, коли та єдність, постаючи як середня ланка двох крайнощів, що існують для себе, завжди розпадається на ці самі крайнощі, що тільки завдяки цьому й існують. Таким чином, процес, який раніше видавався самознищенням суперечливих понять, має тут ще й об’єктивну форму і є рухом сили, результатом якого є незумовлене загальне, що набирає подоби необ’єктивного, або внутрішнього речей.
Сила, як визначена тут, оскільки її репрезентують як таку або як відображену в собі, – це тільки один аспект її поняття, але тільки як субстантивована крайність, ба навіть крайність, що має визначеність одного. Внаслідок цього існування розгорнутих матерій виходить за її межі і є чимсь іншим, ніж вона. Оскільки необхідно, щоб сила сама була цим існуванням, тобто виявляла себе, її вияв набирає такої форми, що це інше підступає до неї і звертається з проханням. Але насправді, оскільки сила необхідно виявляє себе, вона в собі самій має те, що було утверджене як якась інша сутність. Ми повинні відступити від погляду, що утверджує силу як одне, а її сутність – самовияв – як інше, що підступає до неї зовні; сила радше сама є тим загальним середовищем, де моменти існують як різні матерії; іншими словами,
