має опосередковані відносини з внутрішнім і крізь проміжне середовище взаємодії сил прозирає – як тяма – справжню основу речей. Це проміжне середовище, що пов’язує дві крайності – тяму і внутрішнє, – є розвиненим буттям сили, що для самої тями відтепер є зниканням. Через те ми й називаємо його з’явищем, бо буття, що безпосередньо в собі самому є небуттям, ми називаємо ілюзією. А це не просто ілюзія, а з’явище, ціле ілюзії. Але ціле як ціле, або загальне, – це те, що становить внутрішнє, взаємодію сил як відображення їх у собі. В ньому свідомість об’єктивно бачить перед собою сутності сприйняття такими, якими вони є в собі, а саме: як моменти, що без упину, не маючи власного буття, безпосередньо перетворюються у свою протилежність; одне, що безпосередньо стає загальним, суттєве, що безпосередньо стає несуттєвим, і навпаки. Отже, взаємодія сил – це розвинена негативність, але її істина – позитивна, тобто загальне, об’єкт, що існує в собі. Буття цього об’єкта опосередковане для свідомості рухом з’явища, і в тому русі буття сприйняття і чуттєво-об’єктивний світ узагалі мають лише негативне значення; отже, свідомість відображується в собі, як в істині, але, будучи свідомістю, знову робить цю істину об’єктивним внутрішнім і відрізняє це відображення речі від свого відображення в собі; так само й опосередкувальний процес для неї ще досі є об’єктивним. Тому це внутрішнє є для свідомості крайністю, протиставленою їй, але через те й істиною для неї, бо в ньому, мов у якомусь у-собі, вона водночас має свою вірогідність, або момент свого буття-для-себе. Але цих своїх основ вона ще не усвідомлює, бо буття-для-себе, що мало мати своє внутрішнє в ній, було б не чим іншим, як негативним процесом; але цей процес для неї ще досі є об’єктивним зникущим з’явищем, а не її власним буттям-для-себе; отже, внутрішнє для свідомості – це, звичайно, поняття, але вона ще не знає природи поняття.
У цій внутрішній істині, цьому абсолютно загальному, що позбулося протилежності загального та одиничного і стало об’єктом тями, розкривається тепер надчуттєвий світ як істинний світ, що лежить вище від чуттєвого світу, який є світом з’явищ, над минущою цьогобічністю лежить постійна потойбічність, певне в‐собі, що є першим, а отже, недосконалим з’явищем розуму, тобто тільки чистою стихією, в якій істина має свою сутність.
Отже, наш об’єкт відтепер – силогізм, засновками якого є внутрішнє речей і тяма, а його середнім терміном – з’явище; проте хід цього процесу висновування породжує додаткове визначення того, що тяма з допомогою середнього терміна виявляє у внутрішньому, а також досвіду, якого набуває тяма, розглядаючи ці відносини поєднаних термінів.
Внутрішнє – і досі чиста потойбічність для свідомості, бо вона ще не знайшла себе в ній; воно ще пусте, бо воно – тільки ніщо з’явища і є насправді простим загальним. Із таким способом буття внутрішнього безпосередньо погоджуються ті, хто
