загальним виявилося б тільки те, що з зумовленого буття-для-себе повернулося в себе. Це незумовлене загальне, що відтепер є справжнім об’єктом свідомості, й досі становить об’єкт свідомості; свідомість ще не збагнула своє поняття як поняття. Ці два об’єкти важливо розрізняти: з одного боку, об’єкт для свідомості перейшов зі своїх відносин з іншим і повернувся в себе, ставши таким чином поняттям у собі, проте, з другого боку, свідомість ще не є поняттям для себе і тому не впізнає себе в тому відображеному об’єкті. А для нас цей об’єкт завдяки рухові свідомості став таким, що тепер і свідомість втягнена в його становлення, тож відображення з обох боків те саме, тобто є тільки одне відображення. Оскільки змістом свідомості в цьому русі є тільки об’єктивна сутність, а не свідомість як така, результат для свідомості має бути утверджений в об’єктивному значенні, проте свідомість і далі відступає від того, що постало, і тому в очах свідомості воно, як об’єктивне, є сутністю.
Тяма, таким чином, і справді скасовує свою неправду та неправду об’єкта, і завдяки цьому перед нею постає поняття істини, – істини, яка існує в собі і ще не є поняттям, тобто якій ще бракує усвідомленого буття-для-себе, і якій тяма дає свободу дій, хоч і не знає себе в ній. Ця істина оперує сама, і то тільки для себе, тож свідомість не бере жодної участі в її вільній реалізації, а лише придивляється до неї і просто осягає її. Таким чином, передусім саме ми повинні стати на її місце й бути поняттям, яке формує те, що міститься в цьому результаті; тільки тоді, коли об’єкт цілком сформований, постаючи перед свідомістю як щось сутнє, вона вперше стає усвідомленим розумінням.
Результатом було незумовлене загальне, передусім у негативному й абстрактному значенні, що свідомість заперечує свої однобокі поняття та абстрагує їх, тобто зрікається їх. Цей результат має, проте, й позитивне значення, бо утверджує єдність буття-для-себе і буття-для-іншого, тобто абсолютні протилежності стають безпосередньо утверджені як одна сутність. Спершу видається, ніби це впливає тільки на формальні взаємовідносини моментів, але буття-для-себе і буття-для-іншого – це ще й зміст, бо протилежність у своїй істині не може мати якоїсь іншої природи, крім тієї, що з’являється в результаті: зміст, який вважають у сприйнятті за істину, насправді належить тільки формі й розпадається у своїй єдності. Цей зміст водночас загальний; не може бути жодного іншого змісту, що з огляду на свою особливу будову відмовлявся б повертатися до цієї незумовленої загальності. Такий зміст був би якимсь визначеним способом бути для себе і мати відносини з іншим. Але бути для себе і мати відносини з іншим становить природу і сутність того, чия істина полягає в тому, щоб бути незумовленим загальним, тож і результат є цілковито загальним.
Та оскільки це незумовлене загальне – об’єкт для свідомості, в ньому проступає різниця між формою і змістом, і у формі змісту моменти мають
