чуттєвої вірогідності і сприйняття, це вже буде викривленим розумінням, бо з’явище – це радше не світ чуттєвого знання і сприйняття як сутній, а світ як скасований, або утверджений насправді як внутрішній. Звичайно кажуть, що надчуттєве – це не з’явище, але при цьому під з’явищем розуміють не з’явище, а радше чуттєвий світ як саму реальну дійсність.
Тяма, що є тут нашим об’єктом, опиняється саме на тому місці, де внутрішнє стало для неї лиш загальним, ще не наповненим у-собі; взаємодія сил має тільки це негативне значення – не бути в собі, – а її єдине позитивне значення – опосередкувальне, проте за межами тями. Але відносини тями із внутрішнім через опосередкування – це його власний процес, завдяки якому внутрішнє стає наповненим. Взаємодія сил існує безпосередньо для тями, але істина для неї – це просте внутрішнє, тож і рух сили загалом є істиною теж тільки як щось просте. Спостерігаючи взаємодію сил, ми бачили: її особливість полягає в тому, що сила, спонукана якоюсь іншою силою, водночас є спонукальною для цієї іншої сили, що й сама тільки завдяки цьому стає спонукальною. Отже, тут, таким чином, відбувається тільки безпосередня зміна, або абсолютний обмін визначеностями, які становлять єдиний зміст того, що постає перед нами, – чи то загального середовища, чи то негативної єдності. Воно, постаючи перед нами в цілком визначеній подобі, одразу припиняє бути таким, яким було, постаючи; своєю появою у визначеній подобі воно спонукає іншу сторону, яка завдяки цьому набуває вияву, тобто цей аспект тепер безпосередньо стає таким, яким мав бути перший аспект. Ці обидва аспекти – відносини спонукання і відносини визначеного протилежного змісту – є, кожен для себе, абсолютним процесом перекручення і зміни. Проте й самі ці обидва типи відносин – це те саме, тож відмінність у формі (бути спонуканою чи спонукальною) – та сама, що й відмінність у змісті: між спонуканим як таким, а отже, пасивним середовищем, і спонукальним, тобто діяльним чинником, негативною єдністю, або одним. Унаслідок цього зникає всяка різниця між окремими силами, що мають брати участь у цьому процесі, протиставлені одна одній, бо вона спирається тільки на згадані вище відмінності. Отже, водночас із тими відмінностями не стає різниці й між силами, і все зливається в одне. Немає ні сили, ні спонукання, ні спонуканості, ні визначеності бути і наявним середовищем, і відображеною в собі єдністю, ні одиничного, що є чимсь для себе, ні різних протилежностей, бо в цій абсолютній зміні є тільки відмінність як загальна, тобто така, в якій зникають багато різних протилежностей. Отже, ця відмінність як загальна – це те, що становить простий елемент у самій взаємодії сил та істину цього процесу; це закон сили.
Абсолютно мінливе з’явище через свої відносини з простотою внутрішнього, або тяму, перетворюється в просту відмінність. Внутрішнє – це передусім загальне в собі, але це просте загальне в собі – це, по суті, теж
