фокусною точкою одиничності, що випромінюється у множину в середовищі існування. З огляду на те, що ці відмінності належать середовищу, байдужому до того, що в ньому, вони й самі загальні, пов’язані тільки самі з собою і не впливають одна на одну; а з огляду на свою належність до негативної єдності, вони водночас взаємно відкидають одна одну, але необхідно підтримують ці відносини протиставлення як властивості, що перебувають за межами того також, яке поєднує їх. Чуттєва загальність, або безпосередня єдність буття і заперечення, тільки тоді є властивістю, коли з неї розвиваються одне та чиста загальність і відрізняються одне від одного й коли ця чуттєва загальність поєднує їх між собою; тільки тоді, коли є ці відносини єдності з тими чистими суттєвими моментами, річ стає завершеною.
Отже, річ сприйняття конституйована саме таким способом, а свідомість визначена як сприйняттєва за своїм характером тією мірою, якою ця річ є її об’єктом; їй треба тільки взяти об’єкт і поводитись як чисте осягання [Auffassen]; те, що при цьому постане перед нею, буде істиною. Якщо свідомість сама щось робитиме, беручи будь-яке дане, то цим додаванням чи відніманням змінюватиме істину. Оскільки об’єкт істинний та загальний, самототожний, а свідомість мінлива й несуттєва, цілком може статися, що вона неправильно осягне об’єкт і помилиться. Перципієнт усвідомлює можливість помилки: адже в загальності, що є принципом, він безпосередньо усвідомлює саму іншість, проте як ніщо, як скасовану. Отже, його критерій істини – самототожність, і його метод – осягати те, що перед ним, як самототожне. Оскільки водночас для нього існує розмаїття, його метод – це пов’язування між собою різних моментів свого осягання, але якщо в цьому порівнянні проступить якась нетотожність, то ця неправда властива не об’єктові, бо він самототожний, а сприйняттю. Подивімося тепер, який досвід здійснює свідомість у своєму реальному сприйнятті. Для нас цей досвід уже міститься в щойно даному розвитку об’єкта та ставленні свідомості до нього і буде тільки розвитком наявних там суперечностей. Об’єкт, який я осягаю, постає переді мною як чисте одне; крім того, я усвідомлюю в ньому властивість, що є загальною, а отже, трансцендує одиничність об’єкта. Тому перша форма буття об’єктивної сутності як одного не була її справжнім буттям, а оскільки об’єкт тут – істина, неправда припадає мені, тож моє осягання було неправильним. З огляду на загальність властивості я повинен сприймати об’єктивну сутність радше як якусь спільноту взагалі. Крім того, я сприймаю тепер властивість як визначену, таку, що протиставлена іншому й відкидає його. Таким чином я фактично не осягаю правильно об’єктивну сутність, коли визначаю її як спільноту з іншими або як неперервність, і радше мушу, з огляду на визначеність властивості, розривати неперервність і утверджувати об’єктивну сутність як одне, що відкидає. У відокремленому одному я виявляю багато таких властивостей, які не впливають
