ніж раніше, і в цій своїй простоті воно байдуже до того, що пов’язують із ним; хоч якою малою мірою день і ніч є його буттям, це буття – таки справді і день, і ніч; на нього аж ніяк не впливає ця притаманна йому іншість. Таку просту сутність, яка існує завдяки запереченню, яка не є ні цим, ні тим, а є, власне, не-цим і якій однаково байдуже, чи є вона цим або тим, ми й називаємо загальним; загальне фактично – це ще й істина чуттєвої вірогідності.
Чуттєве ми також проголошуємо чимсь загальним: кажучи, що це є, ми маємо на увазі загальне це, а кажучи, що воно є, – буття взагалі. При цьому ми, щоправда, не малюємо собі в уяві загальне це або буття взагалі, а тільки проголошуємо загальне; одне слово, ми аж ніяк не кажемо, якою є наша гадка в цій чуттєвій вірогідності. Але мова, як бачимо, найправдивіша; в мові ми самі безпосередньо спростовуємо нашу гадку; оскільки загальне – істина чуттєвої вірогідності й тільки мова виражає цю істину, ми аж ніяк не можемо передати коли-небудь словами якесь чуттєве буття, про яке в нас є гадка.
Ця сама ситуація буде й тоді, коли йдеться про другу форму це – тут. Тут – наприклад, дерево. Я обертаюсь, і ця істина зникає, стаючи своєю протилежністю: тут – уже не дерево, а будинок. Проте саме тут не зникає: воно лишається й тоді, коли зникає будинок, дерево і т. д., і йому байдуже, бути будинком чи деревом. Таким чином це знову виявляється як опосередкована простота, або як загальність.
Отже, для чуттєвої вірогідності, оскільки ця вірогідність у собі самій засвідчує, що загальне – істина її об’єкта, чисте буття стає немов її сутністю, проте не як безпосереднє буття, а як таке, для якого заперечення та опосередкування мають суттєве значення, тобто не як те, що, як ми гадаємо, є буттям, а як буття, якому властиве визначення абстракції, чистого загального, тож наша гадка, для якої істина чуттєвої вірогідності не є загальним, лишається одна супроти того пустого й байдужого тут і тепер.
Якщо порівняти відносини, в яких уперше постають знання і об’єкт, із відносинами, в яких вони перебувають у цьому результаті, ми бачимо протилежне від того, що було спершу. Об’єкт, що має бути сутністю, є тепер несуттєвим елементом чуттєвої вірогідності, бо загальне, яким став об’єкт, уже не є таким, яким, по суті, мав бути об’єкт для чуттєвої вірогідності, а чуттєва вірогідність полягає тепер у протилежному елементі, а саме: знанні, яке раніше було несуттєвим. Її істина полягає в об’єкті як моєму об’єкті, або в гадці: об’єкт є, бо Я знає про нього. Щоправда, чуттєву вірогідність таким чином вигнано з об’єкта, але внаслідок цього не скасовано, а тільки знову загнано в Я; ми ще побачимо, що нам розкриє досвід про цю її реальність.
Отже, сила її істини полягає тепер у Я, в безпосередності мого бачення, слуху і т. д.; зникненню, як гадали ми, одиничних тут і тепер перешкоджає те, що їх утримує Я. Тепер – це день, бо я бачу його; тут – дерево, і то з тієї самої причини. Але чуттєва
