style="font-size:15px;"> – Тю-ю-ю! А я гадав десять… Ви що, дитину голодом морили? Чому такий немощний?
– І не питайте… – Петро витер непрохані сльози. – Як Надя пропала, то малий ні їсти не хоче, ні спати не може. Все сахається чогось.
Сидів понуро і дивно було бачити міцного й, на вигляд, рішучого чоловіка, таким безпомічним та безпорадним.
– Ет, Петре, Петре! Бити тебе треба було, як ще маленьким тупцяв. Дак нікому ж. У мене й на свого рука не підіймалася, не те що на тебе, сироту. Чому ж раніше не приїхав? По-людськи, із сім’єю. Хлопець би відпочив на свіжому повітрі, молочка попив, здоров’я набрався.
– Та, дядьку, шкодую. Дуже шкодую, що не приїхав раніше. І зараз боявся… Переживав чи приймете. А ще більш боявся, що не застану вже вас…
– Тіпун тобі на язик! Хіба ж ото такі, як ти, дадуть спокійно померти?! Ну та нічого. Ось Григорія виростимо, а там побачимо. Коли він не проти, то я й поготів! Хоч на простих харчах з нього людину зроблю.
– Спасибі вам, дядьку! Спасибі. Навіть не знаю, що робив би, коли б ви відмовили. – Петро обійняв долоні діда. Старий знітився й зауважив:
– Чекай дякувати, ще нема за що. Скажи, коли збираєшся їхати? Щоб встигнути все владнати. Це ж і документи якісь до школи треба і одяганку. Коли хлоп’я півроку тут житиме – що носитиме? І ще, саме головне, поговори з ним, Петре. Ти ж знаєш, я в цьому не мастак. Поясни, що не маю тих зручностей до яких він звик. Та є: Сірко, якого не варто дратувати, Мурчик, якого не можна за хвоста тягати, і кури, яких треба годувати. А якщо серйозно, то щойно виникнуть якісь питання, хай відразу йде до мене. Одна голова добре, а дві краще. Усі проблеми рішатимемо удвох. Поговориш?!
– Звісно поговорю. А до школи я зараз навідаюсь, бо в п’ятницю ввечері мені треба в порту бути. Сьогодні ж вже середа?
– Та вранці була середа, а зараз, після обід, хто його знає… Петре, Петре! Рушай до школи. Малий як встане, то знайдемо чим зайнятися.
– Дядьку, я дістану з машини Грицеві речі – нехай розпакує. Де ви його поселите? – Чоловік рвучко підхопився з ганку.
– В будці у Сірка! Чи ліпше на горищі з Мурчиком? Ти любив там на сіні спати. А син твій чим краще? Це нічого що сіна вже нема, за те павуків багацько! – старий всміхнувся в бороду. – Шуруй! Не бійсь, малого не зобиджу. Де зараз спить, там і житиме.
Грицько так солодко заснув, що прокинувся коли батько вже повернувся зі школи.
– Ну, козаче, ти й сонько! – зауважив дід, коли заспаний онук вийшов у світлицю. – Батько наказав нам стільки переробити, що куди тій Попелюшці! А ти спиш та спиш. Добре спалося на новому місці?
– Угу! – кивнув хлопець.
– Так, там ліжко хороше. І Петро на ньому спав, а ще раніше Олекса, син мій. І кімнатка, хоч маленька, та затишна. Ходімо на двір, там батько вже приїхав. Спитаємо чи взяли тебе до нашенської «академії».
– Взяли його, взяли. – сказав Петро, зачувши із сіней їхню розмову. – Не йдіть на двір, там
