школи вже завтра. Про це й сказав дідові.
– Що ж, завтра так завтра. Проведу тебе до головної вулиці, а далі – сам. З нашого кутка багато дітвори йде, так що не заблудиш. Після дощу в мене ноги ломить, так що вибачай, козаче.
«Що ж, сам так сам. Я ж не першокласник, щоб старий, немічний дід вів за руку до школи.» – думав хлопець, складаючи шкільне приладдя в рюкзак.
Розділ 2. Школа
Наступного ранку, так-сяк поснідавши, Гриць рушив у нове життя.
– Ти йди і запам’ятовуй дорогу назад. Якщо, не приведи Боже, заблудиш, то запитай у людей, де живе дід Тихін. Мене в селі всі знають, тож виведуть. Воно, звісно, краще б тебе із Романом познайомити (він трохи старший буде), та з Нінкою, матір’ю його, я не дуже… Ось прибіжить до нас, тоді й познайомитеся. А може в школі десь перетнетесь. – примовляв старий, доки крокували по ґрунтовці.
– Оце головна вулиця. Тобі, прямісінько по асфальту, в оту сторону, – показав праворуч. – А як вертатимеш, то в оцю вуличку, де ростуть берізки. Зрозумів?
Грицько кивнув.
– Ну то, з Богом! – сказав дід. Щойно онук рушив, похапцем перехрестив услід.
Гриць швидко дістався до школи, та не знав, що робити далі. Чи йти в кабінет до директора, чи в учительську? Боязко стало. «Постою, поки, надворі, а там побачу.» – подумав собі. Та через пару хвилин пошкодував про це. Учні йшли до школи і з цікавістю зиркали на новенького. Ні, вони його не займали і не ображали, та хлопчина, не звичний до перебільшеної уваги, почувався ніяково. «Я так більше не можу!» – подумав Грицько й рішучим кроком зайшов до приміщення. На щастя, відразу в холі, побачив двері з написом «ДИРЕКТОР». Поспіхом підійшов і постукав.
– Заходьте! – почув у відповідь. Рвучко відчинив двері і зайшов до кабінету. Втупився у підлогу й випалив скоромовкою:
– Добрий день! Мене звати Грицько Портянка, мені дванадцять років і я учень сьомого класу.
Голосно вдихнув і підняв погляд. Прямо перед собою побачив чоловіка похилого віку з добрими розумними очима. Той з цікавістю розглядав нового учня.
– Доброго дня, Грицю. Ти сам до школи прийшов?
– Так. – пролепетав хлопчина.
– Впізнаю Тихона Степановича. З колиски в ополонку! Що ж, радий познайомитися! А мене звати Дмитро Іванович. Ходімо, проведу тебе до класу, а із Степановичем, я при зустрічі поговорю. Це ж треба! Малу дитину, перший раз, у чужу школу, саму відправити?! Ну, Степанович!
Грицько не втерпів, що на діда так «наїжджають.»
– Я не мала дитина! А в діда ноги від дощу болять!
– Ноги у нього болять?! Ну-ну…
Продзвенів дзвоник і Гриць поспішив за директором. Доки йшли по коридору, той все примовляв:
– Ох, і Степанович…
Хлопця це страшенно дратувало. Був майже щасливий, коли Дмитро Іванович зайшов до класу і сказав:
– Доброго ранку, діти! Від сьогодні з вами вчитиметься новий учень.
