заміж за відьмацьке поріддя!? За що я таке чортеня вродила?! А бодай би тебе чорти узяли! Що ж ти, бісівський сину, наробив!?
Зачувши це, Тихін додав ходу. З вулички різко звернув у двір порослий тогорічним сухим бур’яном.
– Тут городами зріжемо…
Щойно проминули садок і вийшли на чиїсь грядки, як не знати звідки здійнявся сильний вітер. З Грицька злетів кашкет. Поспіхом підняв його з землі і помітив, як раптом споночіло. Глянув у небо і не второпав, що ж це зробилося?! Там, де хвильку тому височіла весняна блакить, тепер нависли важкі свинцеві хмари.
– Діду, що це?! Буря!? – гукнув, намагаючись пересилити вітер.
Не збавляючи ходу старий глипнув на небо.
– А щоб тобі лиха не було! Григорію, а ну ноги в руки і за мною. – й підтюпцем побіг через город. Онук припустив за ним.
Минувши поле, дід забіг у чийсь задній двір, прочинив хвіртку і зник за огорожею. Гриць об щось перечепився й мало не впав. Головою відкрив хвіртку і ввалився у двір за високим шиферним парканом. Те що побачив – неймовірно здивувало. Розмахуючи сапою, по обійстю, бігала маленька жіночка у веселому квітчастому халаті. Не дивлячись що така мала, вона вряди-годи наздоганяла дебелого бігуна й била держаком по спині. А той, ні щоб втекти, намотував кола за великим червоним півнем. У прудкого птаха було прив’язане на спині щось чудернацьке, іржаве з ручкою. І хоч відчувалося, що півневі бігти важко і марафон триває вже досить довго, горда пташина хлопцеві не давалась. Не відступала й моторна жіночка. Відчайдушно лупила парубка, при цьому ще й добряче лаяла. В загнаному хлопцеві упізнав Романа Ряску. Дід метнувся навперейми.
– Йой Нінко, чи ти здуріла!? Ти ж сину ребра поламаєш! Віддай сапу, навіжена баба!
Рішучим рухом висмикнув стратегічне знаряддя і пожбурив якнайдалі. Схопив галасливу молодицю за плечі й добряче струсонув. Від несподіванки жінка на хвильку замовкла. Та за мить із новою силою заголосила, яка вона бідна та нещасна, що в молодості вийшла заміж за чортове насіння. Ось тепер й мучитися з малим бісеням, бо його батька нечисті взяли до себе у пекло. Роман відбіг на значну відстань від матері, зупинився і витер обличчя полою сорочки. Був добряче замурзаний та розпашілий. З чола стікав піт, а на смаглявих щоках виднілися сліди від сліз. Поруч – знесилено гепнувся півень.
– Нінко, годі квилити! – наказав старий. – Не сміши людей! Зараз з усіх кутків позбігаються на твою виставу. Ти розумієш, що ледь не покалічила рідного сина?!
– А його мало покалічити! Йому треба повисмикувати руки та ноги, щоб не робив більш нічого дурного! А за разом й голову відкрутити, щоб туди те, що не треба, не залітало. Це все, Тихоне, ваша кров! Це ваше поріддя! А було б воно прокляте щойно вилупилося! У інших людей діти як діти, а це виродок якийсь!
– Схаменися, жінко! Та що ж він зробив, що так його клянеш!?
– А глянь, що той лобуряка вчворив! – вона показала на півня, який розпластався під важкою ношею. – Ось для чого прив’язувати півневі праску? А вчора, се сьому ж таки когутикові, гайки до ніг попричіплював! Ось скажи, нормальні діти роблять
