ж бо й воно. – дід любив, щоб останнє слово залишалось за ним. Він зайшов до хати. Скрізь прочинені двері чулося як старий щось бурмоче.
Хлопці перезирнулися. У Грицька в животі забурчало, Романові тельбухи відповіли.
– Ну й жерти хочеться. Я від учорашнього обіду нічого не їв. – Роман почухав живіт. – Що у вас було на сніданок?
– Ич, який швидкий! Ми з дідом теж ще не снідали. Там, може, учорашня смажена картопля лишилася.
– На олії чи на смальці?
– На салі з часником.
– Клас! Це нічого, що вчорашня. Підігріємо та хоч трохи перекусимо, а то я зараз із голоду здохну. Поки то дід пересердиться і їсти щось приготує.
– Він якраз і готовив снідання, коли твоя мати переполох зчинила.
Неначе зрозумівши їхню розмову, підбіг Сірко і почав лизати Грицеві руки.
– Ти теж голодний? – запитав хлопчина і почухав його за вухом. У відповідь песик жалібно заскавучав.
– Ходімо, Грицько, на кухню. Пошукаємо й собі пожувати і пса нагодувати. Ти диви, з голодухи вже віршами заговорив.
Попідіймалися і подалися до хати. Песик залишився на дворі сам. Якусь хвильку постояв, обмірковуючи, а потім побіг до будки. Схопив свою миску і кинувся в прочинені сінешні двері.
Дід саме відціджував макарони (ті вже порозлізалися неначе жаби), як в світлиці щось загриміло. Старий знервовано кинув друшляк з макаронами в каструлю і виглянув з кухні. На підлозі простягся Гриць. Поруч – Роман.
– Блін, Грицько! Під ноги дивися! – прошипів Ромка, підіймаючись. – Шо, не бачиш доріжки!? Як сам сліпий, то хоч мене не підбивай. Я й так ледве стою. Вставай швидше, поправляй доріжку. Дід як побачить гармидер, то дасть чосу.
– Ой-йо-о! Зараз, зараз, не кричи. Це я ще не привчився і перечіпаюсь… – було видно, він добряче забився і йому боляче.
Тихін підійшов ближче і зробив вигляд, що не чув розмови.
– Ви чого тут порозлягалися? Ні, щоб допомогти їсти приготувати, вилежуєтесь як на пляжеві. А я старий та немічний маю вам, двом лобурякам, снідання готовить?
Онуки перелякано перезирнулися і витріщилися на нього. Їм враз стало непереливки.
– А це що за мара?! – дід глипнув кудись позаду них. Парубійки озирнулися. У дверях стояв Сірко із мискою в зубах.
– Ні, ви тільки гляньте! І куди це ти зі своєю тарою? Га?! – запитав Тихін собаку.
Побачивши, що до нього звертаються вельми шанобливо, Сірко, не поспіхом, повагом, високо підіймаючи голову, (щоб миска не човгала по підлозі) дугою оминув діда та розпластаних хлопців і почимчикував на кухню.
– Григорію, це вже твоє вихованнячко! Правду люди кажуть: «Пусти пса під стіл, так він і лапи на стіл.» Аби ви отак швидко чогось хорошого вчилися! Один ходити ніяк не навчиться, шпотається через що лишень можна. Інший – ні, щоб матері по хазяйству допомогти, за півнями, як цуцик навіжений, ганяється. За те Сірко, ой да молодець! Все на льоту схоплює! – старий голосно засміявся. Хлопці знову переглипнулися.
– Ану,
