відкривати курей та квочку з курчатами. В сараї переможно закукурікав півень. «Відчуває, що зараз випустять. – подумав хлопчина. – Добре, що батько залишив мене з дідом, а не в якійсь там задрипаній приватній школі.» Всіх повипускав і нагодував, та захотів трохи погратися з Сірком. Але песика не помітив. «Де ж він?» – і зазирнув у будку. Собака побачив хлопця й жалібно заскавучав. – «Чи не захворів бува?» – затурбувався Гриць і погладив малого гавчика.
– Що з тобою, Сірко? Йди на вулицю. – спробував витягти того з будки, та песик ще більш забився в куток.
– Діду, діду, Сірко захворів! – вигукнув забігши до хати. – Лежить і не виходить!
Тихін глянув на розпашілого онука.
– Оце так новина! Він точно в будці чи вже втік кудись? Останнім часом цей шалапут умудряється стягти нашийника й гайнути світ-за-очі. До самої вечері десь теліпається. Але це лишень після снідання, а доти ні-ні. Ще зроду-віку харч не пропустив.
– Ні, він у будці! Лежить і скавчить. Він захворів! Точно! Ось гляньте!
– Ну ходімо. – дід поспішив на двір. Собака справді був у будці.
– Сірко! – покликав старий. Той, у відповідь, жалібно заскімлив. – Сірко! А йди-но сюди!
Песик несміливо вигулькнув і знову сховався.
– Сірко, йди сюди! Кому сказав?! – повторив суворо Тихін.
Собака знову визирнув. Неохоче виліз, ліг на живіт і ось-так, по-пластунськи, жалібно скиглячи, поповз до старого. Лизнув раз, удруге дідові чоботи, понуро поклав голову на витягнуті лапи і звів очі на господаря. Стало зрозуміло, песик просить пробачення.
– Що, бусурманин! Соромно, шо вчора ізганьбив мене? – дід нахилився і погладив собаку по голові. – Я ж, Григорію, його із смоктунця викохав. Таке утле пся було, що думав не вибуде. Тогоріч у лісі його знайшов. Сніг лиш зійшов, а воно повз дорогу під ялицею лежало. Я по гайворонах помітив. Ті вже чатували. Майже задубло. Так я його за пазуху й хода додому. Вдома вже одігрів і нагодував розведеною «згущонкою». В нього саме очки відкривалися. Чудне росло. Так те згущене молоко полюбило! Аж із сіней чуло коли відкривав якусь консерву. Дзявкало – хоч вуха затуляй. Але цілуватися, ні-ні. Це вже твоя наука. З ким він вчора цілувався? Хто пся розпестив?
Грицько винувато нахилив голову. Сірко зрозумів, що йому пробачили, тому несміливо лизнув Тихону руку. Сидячи навпочіпки старий продовжував його пестити. Сприйнявши це за дозвіл, песик підвівся.
– Діду, а можна відв’язати його? – запитав стиха Гриць.
Тихін глянув спочатку на онука, потім на собаку, потім знову на хлопчину.
– Ох і хитрун! Ти ж розбалуєш його так, що він забуде як гавкати. Лізтиме цілуватися до всіх вхожих. Еге ж, Сірко? – песик згідно замотиляв хвостом.
– Ну діду, будь ласка. Я вже не цілуватиму його. Чесно!
– Григорію, ти скоро на шию мені сядеш! Так улесливо просиш. Та грайтеся вже, що з вами зробиш! Ви ж вдвох та на мене одного. А я піду сніданок доготую, бо бачу ми сьогодні голодні залишимося.
Грицько
