одразу ж беркицьнув голічерева і лежав як неживий, – аж Аліса стривожилася й пішла шукати води, щоб його покропити. Вона обійшла всю світлицю, але нагледіла хіба що пляшечку чорнила, а коли вернулася з нею до столу, з'ясувалося, що Король уже оклигав і злякано перешіптується з Королевою – так тихо, що Аліса заледве могла щось розчути.
– Повір, голубонько, – бідкався Король, – я похолов аж до кінчиків вусів!
– Але ж ти не маєш вусів, – здивувалася Королева.
– Жахлива мить! – правив своєї Король. – Повік її не забуду!
– Забудеш, – заперечила Королева, – хіба що запишеш.
Аліса з цікавістю дивилася, як Король добув із кишені величезного записника і взявся щось там мережити.
Раптом їй сяйнула одна думка: вона вхопилася за кінчик олівця, що сягав Королю аж за плече, і почала писати замість нього!
Бідолаха Король і геть спантеличився: спершу він мовчки борюкався з олівцем, проте пересилити Алісу було годі.
– Серденько, чуєш, – прохрипів Король. – Я мушу завести собі меншого олівця! З цим я не можу впоратись: він пише геть не те, що я хочу.
– І що ж він пише? – перепитала Королева, зазираючи до записника (де Аліса тим часом устигла вивести: «Білий Кінь з'їжджає вниз по кочерзі… І страшенно хилитається…»). – Ні, ти ж хотів записати зовсім не те!..
На столику лежала якась книжка, й Аліса стала її гортати, час від часу позираючи на Білого Короля (вона за нього й досі потерпала, тримаючи чорнило напохваті – на випадок, якби він знову зомлів). Вона погортала сторінки і спробувала щось прочитати.
– Тут усе казна по-якому! – сказала Аліса подумки.
А виглядало воно так:
узруВ-узруВ
икся ікмивш і,ьнежамс вуБ
,івжурк в илиларіпС
,икшасп в илшй икьлумарам І
.іволод ілурт кЯ
Якийсь час вона сушила собі голову над цією дивовижею, аж врешті її осяяло:
– Це ж бо Задзеркальна Книжка! Досить піднести її до Дзеркала – і всі слова стануть на місця!
Тож ось якого вірша прочитала у книжці Аліса:
Курзу-Верзу[3]
Був смажень, і швимкі яски
Спіралили в кружві,
І марамульки йшли в псашки,
Як трулі долові.
«Мій сину, бійсь Курзу-Верзу,
То зубий дряполап!
Не знайся з птицею Зу-зу
І велезнем Хап-Хап!»
Меча-штрича він в руки взяв,
Тропив ворожий слід,
І в думній тужі спочивав
Під дервом діодід.
Та раптом – цвист! оглушний цвист!
Кругом погонь вашить,
В тримучім лісі никне лист —
Курзу-Верзу телить!
Він раз мечем! він два штричем,
Аж кервиться торва!
І барбаризнула з плечей
Сміюцька долова!
«Ти вбив грозу Курзу-Верзу?
Ти,
«Курзу-Верзу» (в оригіналі «Jabberwocky») є, без сумніву, чи не найвизначнішим поетичним нонсенсом англійською мовою. Цей вірш, не вивчаючи спеціально на пам'ять, знають слово в слово англійські школярі багатьох поколінь. «Jabberwocky у» став улюбленим віршем для багатьох визначних людей.
Перша строфа цього вірша під назвою «Англосаксонська вірша» з'явилася вперше в журналі «Міш-Меш» («Mish-Masch», 1855), останньому з домашніх публікацій, що їх Керрол створював для розваги своїх братів і сестер.
